У неї складається враження, що вона переживає ще раз той випадок, коли один із її братів, жертва нудьги, поставив диск на 78 обертів на грамофон у зворотному напрямку, і справжня пісня Ah! Qu’importe у виконанні Жана Картьє отримала сумне й жахливе звучання, і все через витівку хлопця, не здатного правильно запустити платівку.
Тут те саме, бо вулиця Де Монтіні, якщо порівняти з її сусідкою, досить жвавою комерційною артерією, зустрічає перехожих рядом наче виморочних фасадів, серед яких видніється кілька магазинів. Обстановка перед її очима швидко змінюється обабіч по ходу просування команди активістів, та вона здатна розпізнати справжню картину: вітрини, іноді порожні чи забиті дошками, від чого при світлі дня, що хилиться до вечора, стає моторошно; вивіски досить точно відображають життя району.
Вона проходить повз щонайбільше дві м’ясні крамниці, навіть три, якщо рахувати ту, що зачинилася цього року і на якій досі висить вивіска «Roberge et Fils’ Viandes — Роберж і Сини, Мʼясо», кількох кравців і шевців, однакову кількість продовольчих магазинів і крамничок з тютюновими виробами й солодощами, кількох торговців вугіллям чи дровами, три маленькі ресторанчики, з яких один — бар, лимаря, дантиста, друкарню, майстерню літографії, «Девід Шоу кард», магазин дивних електроприладів, дві заправки, продавця шин, фабрику поршнів, автобусний вокзал і багато пралень з назвами, які видаються їй милозвучними: «Він Сін Лі», «Ішр Кін», «Сан Лі», «Ішт Йє», «Чон Дак» і «Китайська пральня Йї Лі».
Минає кілька закладів, про які до сьогодні лише чула: готель «Ляфайєт», відомий далеко не з кращого боку, штаб-квартиру студентів Університету Монреаля, яку всі пристойні дівчата повинні обминати, якщо хочуть дійти до вулиці Онтаріо без пригод, школи «Жанн-Манс» для дівчаток і «Сен-Жак» для хлопчиків, а ще церкву з такою самою назвою.
Вона помічає багатьох самотніх жінок, часто дуже худих; її увагу привертають організації, покликані допомагати паріям і соціальним вигнанцям: «Сад дитинства», сиротинець, яким опікуються сестри Провидіння, де також знаходять прихисток малюки — жертви поганого поводження, Інститут Брючезі, чиїм завданням є боротьба з туберкульозом, денний притулок для старих, виправний будинок для хлопців, зала ветеранів, школа для хворих на поліомієліт будь-якого віку, Католицьке товариство захисту й інформування, завданням якого є облік бідних та нужденних для Товариства «Сен-Венсен-де Поль», тобто весь набір організацій, на які косо дивляться у будь-якому районі.
Картину доповнюють кілька порожніх автомайстерень і особливо — жалюгідні квартири, двері яких оснащені дуже чистими вікнами, за якими чекають яскраво розфарбовані й занадто легко вдягнені мешканки.
Вітер стих, приємна мрячка освіжає шкіру на щоках. Симона, дівчина в гарному пальті, каучукових чобітках, у непромокальній шапочці, крокує тротуаром дещо віддалік від групи чоловіків у темному верхньому одязі, які здобрюють свої розмови реготом, серед якого лунає і кришталевий сміх гарного атлета, котрий іноді обертається й задкує зі жвавим і грайливим виразом обличчя.
І, звичайно, вся вулиця повниться різноманітними звуками, значно голоснішими: гуркотінням двигунів вантажівок, стукотом сабо й форканням запряжених у вози коней, десь грюкають двері, глухо човгають ноги по розмоклому снігу, якийсь нещасний безперервно бурчить за кілька кроків від притулку.
Симона потрапляє у невідомий їй всесвіт, бо її чуттєві сприйняття загострюються: звичайно, вона сприймає ті самі знаки, що й раніше, але розшифровує їх уже інакше, і протягом усього повільного просування до невідомого місця призначення вона впізнає народ, свій народ, приречений на забуття й мовчання, орди створінь з погаслими поглядами, чоловіків зі стиснутими кулаками, підлітків у взутті на м’якій підошві, виснажених дітей серед натовпу робітників, які говорять французькою по-монреальськи, з розкотистим r і сильними дифтонгами, а ще італійською, ірландською англійською, китайською, їдиш та іншими мовами Європи, розтерзаної й по шматочках зібраної тут і там по всьому місту.
І ці міські шепотіння — протилежні промовам отих пішоходів, що крокують перед нею і, як їй бачиться, намагаються вести її за собою, а ще захищати від вітру. Слова, які вони вигукують: свобода, повстання, бунт, — раптом видаються їй марними, бо вони, ці слова, здіймаються й ширяють над головами істот, яких би мали надихати, але зовсім їх не зачіпають. Тож Симона вирішує стати свідком своєї епохи, зробитись, якщо можливо, голосом безголосих створінь, у яких забрали їхню долю.
Район ковтає їх, і її охоплює враження, ніби вона втрапила у розділ із книги Діккенса, яку читала потай. Насправді вони входять у квартал «червоних ліхтарів», і скромні квартири, маленькі магазинчики району Сен-Жак поступово перетворюються на халупи, халабуди, діри, хижі, нетрі, лігва наркоторговців, азартні притони, підпільні наливайки, борделі й будинки розпусти, поки компанія наближається до бульвару Сен-Лоран.