Він іде до передньої кімнати, наближається до столу, повертається й повільно, з усією можливою делікатністю звільняється від свого вантажу. Розв’язує вузол-вісімку, який утримує мотузки, вичікує, наче не наважується торкатись священної речі. Джошуа наближається до згортка, відкидає смужку тканини й видихає довге задоволене «ох»: їхнім очам відкриваються стоси листівок, які чекають, поки їх роздаватимуть на правильних перехрестях.
— Аґенти антикомуністичних бригад були тут учора, — розказує Белла. — Сусіди їх упізнали. Вони єдині серед поліцейських, які потикаються сюди, крім тих, хто збирає тут те, що вони називають своїми комісійними. Я передбачала їхні відвідини, особливо тому, що вони щойно мене відпустили. Тож... отой сніг мав же послужити для чогось, хіба ні? Звичайно, вони трималися подалі від двору, боялися зіпсувати черевики: каучукова підошва мало від чого захищає. Тому вони нічого й не знайшли.
Звучать вибухи сміху в супроводі клубів пари: просто Еоли просто веселяться.
Після цього активісти починають рухатися швидше, розбирають пачки паперу і, не кажучи більше ні слова, поспішають до виходу.
Белла кладе долоню на плече Симони: рука така гаряча, що дівчина відчуває благодатну хвилю, яка пронизує шари тканини. Вони стоять обличчями одна до одної, й Симону дивує вираз ніжності на обличчі з не надто тонкими рисами, що, як їй здається, не можуть належати тридцятирічній особі. Белла якусь мить вагається, клацає язиком, забирає руку, риється в кишені жакета, перш ніж сказати своїм гарним низьким голосом:
— А ти змінилася, красунечко. Ти нагадуєш мені Жанну Корбен, справжню богиню. Нас познайомив Фред Роуз, – додає вона, вказуючи кивком підборіддя на чоловіка, про якого йдеться. Знаєш, завдяки їй я вивчила французьку, і нерви у неї були залізні. От тому її й направили в Тіммінс, якщо хочеш знати.
Симона дивиться широко відкритими очима на співрозмовницю, намагається знайти якісь приховані наміри, але та заливається сміхом, знизує плечима й робить крок до столу, тоді зупиняється:
— Ласкаво просимо на борт. І прошу, прийми пораду від товаришки, яка дещо бачила в житті: активізм і кохання — не найкраща суміш. Та ти й сама вже це запідозрила. Скажи-но, ти вмієш робити перев’язки?
Симона киває: так, звичайно, вона ходила на курси сімейної економіки, на яких викладали черниці, Белла підморгує їй, перш ніж прогриміти до Джошуа:
— О, товаришу, — каже вона англійською. — Ви з вашим другом саме вчасно: ми чекали на вас, щоб підготувати вам костюми покалічених.
Вона показує Френкові і Джошуа на невеличку деревʼяну коробку, з якої стирчать бинти, марлеві компреси, набір першої допомоги марки «Паранґон» і несесер із макіяжем: усе, що потрібно, щоб намалювати рани, почасти їх замаскувати й прикрити перев’яззю.
Звичайно, цю містифікацію мали створити обидві жінки. Белла бере бинти й стає перед Бреслоу. Ґершмана ж довіряє своїй новій спільниці, разом зі щипцями, кольоровими олівцями й пудрою.
Джошуа й Симона розсовують кілька стільців, вибирають два з міцними сидіннями, ставлять біля одного зі столів, уже порожнього. Джошуа сідає, тримаючи дуже рівно спину, виставивши підборіддя, наче йому накладатимуть карнавальний грим, чим викликає смішки у свого товариша.
Вони усвідомлюють, що чуттєвий імпульс, який залишався з ними від минулої зустрічі, розвіявся, щоб поступитися місцем справжньому товариському почуттю. Навіть якщо їхня фізична тяга взаємна, якщо очі одного такої недосяжної глибини, що бентежать іншого, якщо правильні риси жінки магнетизують чоловіка, котрий сидить перед нею, — все це перетворилося тільки на тваринний атрибут, властивий одомашненим котам і минулим фліртам.
Більше того, якщо бути чесним самому з собою, Джошуа має визнати, що ця можлива пригода, і то недовга, була б лише приємною можливістю відволіктися. Що ж до Симони, то усвідомлення, що своєю закоханістю вона радше завдячувала якомусь таємному рефлексові, а не щирому потягу, диктує їй бути стриманою.
Вона тепер з кришталевою ясністю бачить атавістичний характер цього поштовху, що примушує жінку триматися за чоловіка як за єдиний наявний у неї, представниці слабкої статі, засіб емансипації, — так, як потопельник, сповнений прагнення вижити, хапається за буй.
Вона згадує мадам Варйор, косі погляди, якими нагороджували мадам її ж товариші, і її серце заходиться, сповнюється терпимості і викликає на обличчі м’яку усмішку.
Симона майже чує уривки з її доповіді, яка хоч і не засуджувала, чесно кажучи, оте ковзання від однієї підпорядкованості до іншої, хоч би й освяченої, – але своїми роздумами висвітлила безупинну зміну закликів до покори, незалежно від догм, релігійних чи ні. На чолі її списку всіх несправедливостей стоїть розподіл ролей, заснований на дотриманні звичаїв з далекого минулого, які протягом століть змінили необхідність свого існування на езотеричну неспростовність, що є типовим для незрозумілих кодів. Таке боягузтво, думає дівчина, не є чимось винятковим лише для тих, хто тішить себе сутаною: воно зустрічається у будь-яких фанатиків, включно з атеїстами.