Не звертаючи ні на що уваги, дві самозвані медсестри активно працюють, тут перев’язують долоню, там малюють синець, перемотують голову марлею, наче надають допомогу Ісусові Христу, з якого зняли вінець, оточені майже врочистою тишею, спокоєм, що переривається лише кількома далекими криками, перестуком трамваю, який звертає на бульвар Сен-Лоран, і різними за тональністю звуками пари клаксонів. Симоні подобається думати, що вона відтворює на цих щоках, цьому лобі і цьому носі такі самі рани, які час від часу з’являються на обличчях деяких її посестер по фабриці, котрі пробували чинити спротив своїм чоловікам.
Белла глибоко зітхає, важко падає на стілець, наче змучена непосильною роботою, оглядає своє творіння — Френка Бреслоу, який перетворився на побитого героя, й оголошує справу зробленою, перш ніж сховати пінцети й тонку тканину назад до скриньки. Вона підводиться, вигинається, тримаючи долоні на стегнах.
— Ну, ось! — проказує, збираючи матеріали. — Присягатимемося тепер, що Геррі Дейвіс і вся його злодійська братія переламали вам кістки. Але цього буде не досить, щоб переконати всіх. У мене є дівчата, які від завтра телефонуватимуть начальству, щоб поскаржитися на побиття. А інші, коли прийдуть на фабрику, вдягнуть чорні пов’язки на вашу честь. Ви найкращі з усіх мучеників, яких я знала.
Вона кладе руку на плече Симони, легенько щипає, наче хоче додати їй рішучості, і зникає в іншій кімнаті, щоб поскидати свої речі в шухляду.
Симона підводиться, проводить руками по спідниці, перш ніж повідомити, що йде. Джошуа теж устає зі стільця й бере шапку.
— Я проведу вас, хоча б до зупинки, — додає після того, як відчуває, що йому відмовлять. — Ви — молода жінка, дуже сильна, та вже пізно, щоб гуляти підсліпуватими вулицями.
Симона пирскає, насамперед через прикметник, узятий, безсумнівно, з якогось старого роману, що його Ґершман вимовив як міг, тобто дуже погано, водночас підкреслюючи свою недолугість як імовірного захисника. Та вона погоджується від щирого серця — звичайно, з почуття товариськості, але водночас розуміє, що їм треба поговорити: про невдачу кохання й народження дружби.
«Сьогодні ми вбиваємо за просто так».
Луї Араґон, Я не вмію грати у гольф
«...Агент провінційної поліції Сюрте Квебек (СК) Патрік Веллет отримав у вівторок покарання у вигляді восьми місяців позбавлення волі за участь у переслідуванні, яке спричинило смерть п’ятирічного хлопчика в 2014 році. Однак його було звільнено з-під варти кілька годин по тому».
Радіо «Канада», 20 листопада 2018 року
Книга остання
«Нам треба буде вести цю криваву борню,
У якій дух вгризається в пристрасті!
Бути причиною розпачу і серцевого нападу
Й перемагати, гнівом палаючи,
Майбутнім судом поколінь!»
«Єдиним способом урівноважити повне підкорення
було б розуміння, чому і яким
неймовірним чином він зганьбився в історії».
Божевільні сніжинки пурхали цілу ніч, як комахи в трансі навколо маяка, то підносячись угору, то падаючи, підхоплені таким холодним вітром, що його запросто можна було б назвати металевим.
На тротуарах спокійних вулиць назбирався тонкий шар снігу, що іскриться під променями нового сонця. Але біля дверей Вільяма Рея, фахівця з похоронних послуг, шосе вже розчистили добровольці Об’єднаного фронту безробітних, а заодно й розгребли нешироку стрічку доріжки для пішоходів, таку вузеньку й захаращену ґанками, що у будь-якому разі користуватися нею ніхто не може, крім дітей, які бігають там підтюпцем.
Всередині панує ажіотаж, властивий ярмарковим святам, та хвилювання зростає в міру того, як наближається час приходу першого відвідувача, котрий прийде попрощатися з тілом Микити у костюмі, купити який у нього при житті ніколи не вистачило б коштів, або ж задовольнити цікавість, підтримувану тижнем чуток у газетах.