Заковтнувши сандвіч — салямі, болонська ковбаса, жовта гірчиця «Френчс классік» на булці-кайзерці, все без кошерних делікатесів, запропоноване власницею бутика з іскрою винуватої ласунки в очах, — Симона дякує Мадемуазель, одягає пальто, взуває калоші, зав’язує на голові свій шарф кольору золота й стиглих томатів і виходить, призначаючи Роуз зустріч наступного тижня.
— Родзинка мого тижня, — чує вона вже за порогом.
Повітря майже ніжне, — думає вона, — а зима капризує перед смертю. Вранішні хмари, фіолетові й гладенькі, наче шовкові, розійшлися: жовтаве світло ллється з неба й занурює район у гру світла й тіні, властиву періодам потепління.
Вона перетинає бульвар Сен-Лоран, переходить вулицю Беґґ, робить вигляд, що не помічає хтивого погляду чоловіка, котрий сперся спиною на стіну каси лазень Шуберта — консьєржа Армана Тайона, з кошлатою бородою, у брудній натільній майці під несвіжою м’ятою сорочкою, жмут волосся з сивиною на черепі виблискує від товстого шару лою, з чорними нігтями й у калошах, що не тримаються купи, — проминає кілька магазинів, куди не ходять молоді жінки, ресторан «Кармен Сільва», більярдний зал «Голлівуд», у який саме заходять дві худющі дівчини, вже явно напідпитку, йде повз якийсь убогий магазинчик, продавця цукерок Гендлера, галантерею Файнберґа й крамницю тютюнових виробів «Нью-Йорк».
Проминувши всі ті пошарпані будівлі, вона почувається такою легкою, що трьома кроками проходить вулицю Дулут, залишає позаду будинок Вайнберґа, магазин канцелярських товарів, крамницю електротоварів Менсгера, продовольчий магазин «Броуд», скляра й фреймера, пекарню «Ґерентід», шевця Кавчака, дров’яний склад, іще один бутик готового одягу, який здається їй огидним — «Фіш лейдіз Веа», востаннє заглядає у шматок цупкого паперу, що дала їй Ніколь, теж оздоблювальниця, на якому розбирає адресу, написану нашвидкуруч: 4114, ім’я.
— Капустина з дитячим обличчям, — сказала Ніколь.
Пірнувши в напівтемряву, вона повільно йде сходами, щоб дати час очам звикнути до сутінків, незграбно вітається з одним із тих бородатих євреїв, декорованих штраймелями, помічає приклеєну до одвірка мезузу, зацікавлена, сповільнює крок перед тим, що має бути малесенькою синагогою, а потім проходить повз анфіладу ісраелітських благодійних організацій, глибоко вдихає, стукає у двері з емблемою профспілки закрійників одягу, марно чекає, що її запросять досередини, все ж наважується зайти: кімнатка завбільшки як носовичок, з вікном, яке почасти затуляють червоні банери, на яких там, де дозволяють складки, вона може прочитати написи чорним «Фа—изм» та «Ка—іт—зм».
Якийсь чоловік схилився над стосом документів, вона кахикає, підходить: це не той, кого вона прийшла побачити. Цей — справжній колос із короною ще русявого волосся. Він підводить голову, здається, сам себе запитуючи, чи він не марить. Жваво кліпає: його окуляри настільки маленькі, що кутики очей виглядають за оправу.
— Yes? — тільки й каже.
Вона мимрить ім’я: мосьє Джошуа.
— Камараде Ґершман! — кидає він весело через плече, його обличчя борця освітлює грайлива усмішка.
З боку вікна чути шурхіт, і ще молодий стрункий чоловік вибирається з-поза банерів, обтрушуючи пил з костюма поганої якості, але такого, що бездоганно сидить. Вона відразу розуміє, що хотіла сказати Ніколь: дитяча наївність випромінюється з цього обличчя з майже овечими очима кольору синього сапфіру, над якими наче плавають тонкі брови барви кави, з повним гарним малиновим ротом й прямим носом, білість якого гармоніює з рівною білою шкірою на круглих щоках.
Він дивиться на неї кілька довгих секунд, сама вона теж мовчить, нереальна тиша огортає кімнату.
Симона Беланже — розстебнуте легке пальто, під яким видно строгу гарного покрою сукню, чорні кучері, підв’язані червоною косинкою такого самого червоного кольору, як і революційні банери, що тріпочуть біля вікна, — відразу ж забула причину, з якої стоїть тепер перед цими двома чоловіками, змовниками у лігві поплічників Сатани, і не менше, як попереджав кюре Баріль, перш ніж дати своє благословення.
Зі свого боку Джошуа Ґершман, представник Комуністичної партії Канади, який щойно зійшов з поїзда після короткої поїздки до Торонто, питає себе, чи не йдеться про появу серафима, тобто ангела Краси — на кшталт «того, що швидко псується», як поважно заявив би учень маймонідів, яким і був Джошуа у єшиві Соколова в Україні.
— Votre obligé — чим зобов’язать? — сказав він поганою французькою.