Його можна впізнати, особливо його слов’янську зовнішність, таку сумну на цій світлині, на якій він усміхається, й очі наївної дитини, але викликає здивування зачіска — «а він посвітлішав, бачу» — і кволість, незважаючи на прекрасну роботу бальзамувальника, м’язів його обличчя, що з’явилася за якихось шість років; на обличчі ще зберігаються наліт колишнього благородства й анемічність — явно від років важкої праці та постійного споживання страв, багатих на жир, але бідних на поживні речовини.
Присутній тут Фред Роуз потискає публіці руки, але значно менше, ніж ешевен Шуберт, який прийшов попрощатися з тим, хто кілька днів тому просив у нього поради й підтримки. Заходить молодик, років до тридцяти, тендітної зовнішності, з тоненькими вусами щіточкою. Його пальці вкриті кіптявою. Ні з ким не вітаючись, ніби хоче залишитися непоміченим, він обирає стілець, на якому і вмощується зі своїм альбомом для замальовок: це Луї Мульшток, художник з вулиці Сен-Домінік.
Зі свого боку Джошуа, замотаний у пов’язки, і Белла кидають стурбовані погляди на натовп, їхню нервозність розвіює поява Симони.
Дівчина, яку помітив і швидко провів повз натовп Кід, ступає на вже брудний паркет, і погляди присутніх на мить звертаються до неї, наче притягнуті магнітом. На ній довге драпове з начосом пальто, сіре, приталене, яке їй добре пасує, застебнуте на два металеві ґудзики, прикрашене круглим хутряним коміром і таким самим хутром на вилогах вище ліктів.
Присутні, не знайомі з новоприбулою і її талантами швачки, ніяково замовкають, навіть дещо вороже, не в змозі вирішити, чи вони нею захоплюються, чи заздрять, а чи засуджують таку елеґантність у районі знедолених і виключених із соціуму. Але рукавички й чобітки на ній такі самі, як одягають до церкви чи храму ті, хто більшу частину дня проводить за промисловими машинами.
Вона вирішила вдягнути гарненький берет із велюру піке з тонкою вуаллю й помпоном, який прикриває волосся, наче виточене з важкої деревини. А коли вона розстібається і стає видно її вовняну сукню баклажанного кольору, схожого на початок серпневої ночі; коли дозволяє розширеному в талії корсажеві, прикрашеному широкою, майже чорною креповою краваткою, опасти вниз, тут і там чути зітхання полегкості, схвалення, а то й раптової закоханості.
Вона цілує в щоку Беллу, шепоче їй на вухо дружні слова. Фред Роуз, Шуберт і ще кілька присутніх висловлюють їй своє захоплення, полонені шармом цієї юної незнайомки. Потім вона простягає руку Джошуа, підсміюючись із незграбності вдаваного каліки.
Вона знову дякує йому за те, що провів її до трамвайної зупинки, запевняє, що протягом поїздки до Ошлаґа все було добре, що вона рада була пройтися під Портовим мостом, бо краще познайомилася з районом Сент-Марі, де ніколи раніше не бувала, з його численними дзвіницями й невеличким круглим шматочком землі за островом Сент-Елен, що його називають Ронд, — на збудженій, наче від бурі, річці.
І якщо її щоки набули яскраво-рожевого кольору, а її рухи, сповнені енергії, стали майже поривчастими, то причиною цього були не лише сніжинки й холодне повітря.
Вчора ввечері їй довелось зіткнутися з гнівом батька, котрий вибухнув, коли побачив, як вона зайшла на кухню, вдягнута, як він висловився, наче простолюдинка. Всіляко обзивав її, наказав виправитися й одягатись, як личить дівчині з гарної сімʼї, пообіцяв, що влаштує їй пекло, закликав у свідки Ґемму й синів, все більше розпалювався, але марно: вона зі знудженим виглядом лише нахмурила брови у відповідь на всі його погрози, наче їй докучала набридлива зла муха.
Симона підійшла до матері, яка поралася біля плити з опущеними плечима, наче протистояла натискові хуртовини, й підбадьорила її легенькими обіймами, бо розуміла, що хазяїн змусить її дорого заплатити за те, в чому він вбачає змову. Вона повідомила, що начальство дало їм усім вихідний і вона піде на похорон друга.
— Ні! — вигукнув він, пожбуривши прибори в тарілку. — Я знаю, куди тебе понесе, й забороняю тобі з’являтися поблизу тої псячої зали.
Тоді вона повернулася до нього, спокійно, розслаблено й майже велично, випромінюючи холодну впевненість, і відповіла, й навіть питання не виникло, звідки в неї така хоробрість; але, поки слова вистрілювали з її губ, вона ясно розуміла їх справедливість:
— Я не до тебе звертаюсь, а до твоєї рабині.
Він схопився своїми великими, зарослими аж до пальців руками за стіл, з обох боків від тарілки з купленою десь далеко тріскою, випрямився, з виразом розлюченого самця втупився в очі Симони, без сумніву, готовий пустити в хід кулаки, та вона обеззброїла його: підійшла, стала перед ним і, майже не схиляючи голови, витримала його погляд, ні разу не кліпнувши.