Його щелепи аж звело від оскаженіння, і він процідив крізь зуби, що вижене її геть. Вона всміхнулася: валізи вже чекали в її кімнаті. І Ґемма розридалася.
Симона дійшла до зупинки таксі на вулиці Онтаріо, поїхала до своєї подруги Оділь на вулицю Арбур, щоб провести там першу ніч, протягом якої вона могла лише мріяти про сон.
Рано-вранці, після того, як швидко проковтнула гречані млинці матінки Ґоден зі шматочком масла й малясом, вона вдяглася в усе найкраще, перш ніж побігти до кінцевої зупинки Арбур, запаморочена від збудження й похмурих переживань, готова поставити все — тіло, душу, бажання й невеличкі статки — на непередбачуване майбутнє.
Стоячи біля тіла, вона нарешті дає волю почуттям, думає про Ґемму, прикуту до своєї плити, до своєї праски, до своєї любові до синів; їй безмежно шкода молодих швачок, котрі іноді, коли їх долає втома, здається, борються з оглушливими машинами, які ковтають метри й метри тканини; на неї знову сходить лють, яка охопила її під час слідчих дій коронера, відраза до Вілброда Рондо, підлабузника-комівояжера та йому подібних, роздратування представницями примхливої буржуазії, які милуються собою перед дзеркалом бутика готового одягу Роуз.
І їй видається гарним оцей Микита Зінчук, Польський Мамонт, убитий, коли намагався відстояти єдиний уламок гідності, що йому ще залишався: забиту ганчір’ям валізу.
Вона витирає очі, приєднується до Белли, котра дає їй стосик листівок із зображенням померлого, які вона роздаватиме чоловікам, жінкам, дітям, що чекають перед невеличкою будівлею на вулиці Аркад, звідки до них долітають уривки розмов, жалобної музики і клезмерських мелодій, усе впереміш.
У місті змовкли дзвони. Опівдні.
Небо синіє монреальською синявою: тонке полотно чистого азуру, яке світлішає на кінцях — там, де багатокутні хмарини у формі Скелястих гір, наче вирізані з лілового паперу, набувають кольору цвітної капусти.
Щодо сонця, то воно яскраво-жовте, змушує верещати дітей і надає оксамитовості кольорам: коричневий стає жовтогарячим, зелений набуває відтінку свіжого листя, чорний глибшає, червоний стає різким, а білий сліпить.
На вулиці Аркад, по якій заледве може просунутись катафалк, людям важко пробиратися, бо їх там як оселедців у бочці; вони не зважають на заклики відійти до вулиці Пайн, щоб дозволити великим автомобілям проїхати й дати змогу рухатися похоронному кортежу.
Автомобіль повільно їде двома смугами вулиці, звертає на вулицю Жанн Мансе до вулиці Шербрук, там він зробить коротку зупинку, перш ніж рушити далеко-далеко, аж до кладовища Лейквʼю у селі Пуант-Клер, де Микиту Зінчука й поховають.
У строкатому натовпі просто цікаві йдуть пліч-о-пліч з комуністичними активістами, які тримають чорно-червоні банери: на одному — засудження злочину, що його скоїв Джіанні Зутто, інший волає про жертв боротьби, а третій вимагає справедливості, — і штук п’ятдесят плакатів, на яких написано одне чи два слова зі знаком оклику: «Революція!», «Клятий капіталізм!», «Робітники!», «Страйк!», «Безробітні!», «Рівноправ’я!».
З усієї цієї людської магми, що тече до пагорба Барон, натреноване око може легко вирізнити поліцейських у цивільному, вдягнутих в однакові картаті пальта й циліндри. І їх тут багато — тих, хто пильнує мерзенне стадо, різко відганяючи лівою рукою роззяв, тримаючи праву в теплі під ґабардином, погладжуючи там палиці з дуба чи шкіри.
Один присутній журналіст оцінює кількість присутніх десь у п’ятнадцять тисяч: натовп, який вирує довкола довгого чорно-синього «кадилака» з креповими фіранками на вікнах і хмаринками від дихання вгорі, які раптом зносить порив вітру.
Те, що задумувалось як урочиста хода, раптом набуває рис свята: розпашілі від випивки чоловіки, арфіст з єврейською ґімбардою, акордеоніст, шотландець з товстими вусами, озброєний волинкою, скрипаль, вундеркінд з кларнетом, жінки, які наспівують чи пританцьовують, залегко вдягнені як для сильного холоду; серед них і ця дівчина з волоссям, освітленим перекисом водню, в дірявій шалі, яка вдає веселу, це Анні Гаґс, яка пришла попрощатися з клієнтом і, хтозна, може, знайти іншого.
Водночас ритмічні рухи обірванців та їхні порожевілі щоки приховують майже відчутний на дотик глухий гнів. Справді, між тремоло вистрелюють лайливі вигуки, а коли з’являються два аґенти на мотоциклетах, які зазвичай керують рухом транспорту, схоже, що навіть із самої труни вихлюпується хвиля роздратування. Маленькі двигуни чмихають, лунає кілька нажаханих криків, і тут, очевидно, поліцейські отримують наказ, дістають свої чорні кийки та нагайки й кидаються в атаку на ворога, тобто на плебс.