Там, де я висадився, людей не було видно, але не маючи з собою зброї, я не наважився заходити далеко в глиб країни. На березі я знайшов молюсків і поїв їх сирими, бо боявся розпалювати багаття, щоб тубільці не помітили вогню. Заощаджуючи свої запаси, я протягом трьох днів годувався устрицями та іншими слимаками і, на щастя, знайшов джерельце з чудовою водою, яка добре збадьорила мене.
На четвертий день, відійшовши від берега трішки далі, я побачив — на відстані не далі як за п'ятсот ярдів, — двадцять чи тридцять тубільців. Усі вони — чоловіки, жінки і діти — були зовсім голі й сиділи навколо багаття, наскільки я міг судити з диму. Один, помітивши мене, показав на мене іншим, і тоді п'ятеро їх, залишивши біля багаття жінок та дітей, попрямували до мене. Я кинувся чимдуж до берега, сів у пірогу і відплив у море. Помітивши мій відступ, дикуни побігли слідом за мною і, перш ніж я встиг відпливти досить далеко, випустили стрілу, яка глибоко ввігналась у моє праве коліно, залишивши по собі знак на все життя. Побоюючись, що стріла отруєна, я, від'їхавши на веслах далі від берега (день був тихий), розрізав рану, висмоктав з неї кров і сяк-так перев'язав.
Я вагався, і не наважаючись повертати до місця висадки, вирішив податися на північ. Вітер, хоч і невеликий, дув проти мене — з північного заходу, і мені довелося веслувати. Роздивляючись на всі боки і шукаючи, куди пристати, я на північ-північний схід від себе побачив парус, що з кожною хвилиною ставав виднішим. Спершу я вагався, чекати його чи ні, а далі огида до єгу переважила, і, нап'явши парус та сівши гребти, я попрямував на південь і ввійшов у ту ж таки бухточку, звідки відплив вранці, воліючи краще потрапити до рук варварів, ніж знову жити з європейськими єгу. Витягнувши пірогу на берег, я заховався за прискалок біля того джерельця з прекрасною водою, про яке згадувалось вище.
Корабель підійшов близько до бухти, і з нього послали баркас по прісну воду (ця місцевість, здається, була добре їм відома), але я помітив човен, коли він уже пристав до берега, і було запізно шукати іншого сховища. Матроси, висадившись на землю, побачили мою пірогу. Оглянувши її, вони зрозуміли, що хазяїн мусить бути неподалік. Четверо їх, добре озброєні, обшукали всі щілини та розколини і нарешті надибали мене за каменем, де я лежав ниць. Вони здивовано розглядали мій незвичайний, незграбний костюм, мій камзол із кролячих шкірок, підбиті дерев'яними підошвами черевики, хутряні панчохи, і все це переконало їх, що я не тубілець, бо ті ходили голі. Один із матросів португальською мовою звелів мені встати і спитав, хто я такий. Я добре зрозумів цю мову і, звівшися на ноги, відповів, що я бідний єгу, вигнаний гуїгнгнмами, й уклінно прошу дозволити мені поїхати звідси. Вони здивувалися, почувши відповідь їхньою мовою, і з кольору мого обличчя впізнали в мені європейця; але їм не зрозуміло було, хто такі гуїгнгнми та єгу, і разом з тим моя вимова, що скидалася на кінське іржання, викликала в них сміх. Я ввесь тремтів з переляку та з огиди і, повторивши ще раз своє прохання, поволі пішов до піроги. Але матроси не пустили мене і знову почали розпитувати, звідки я родом, куди їду і таке інше. Я відказав, що народився в Англії і коли я їхав звідти п'ять років тому, наші держави були в дружніх стосунках, і це дозволяє мені думати, що вони не ставитимуться вороже до простосердного єгу, який шукає відлюдного місця, де міг би прожити свій нещасний вік.
Коли вони почали говорити, мені здалося, що я ніколи не чув і не бачив нічого такого протиприродного. Для мене це було так само дико, як собака або корова, які розмовляли б англійською, або єгу — мовою гуїгнгнмів. Чесні португальці й собі були здивовані моїм виглядом і незвичайною вимовою, хоч і добре розуміли мене. Вони поводилися зі мною дуже приязно і сказали, що капітан, напевне, без грошей відвезе мене до Ліссабона, звідки мені легко буде дістатися додому, що двоє їх поїдуть на корабель сповістити капітана про те, що бачили, і дістати від нього розпорядження, а мене тим часом, якщо я не заприсягнусь урочисто — не тікати, затримають силоміць. Я визнав за краще погодитися на таку пропозицію, їх дуже цікавила моя історія, але моя розповідь мало задовольнила їх, і вони вирішили, що нещастя звело мене з глузду. За дві години баркас, відвізши на корабель барильця з прісною водою, повернувся назад із наказом капітана приставити мене до нього. Я впав навколішки і благав не позбавляти мене волі, але даремно: вони зв'язали мене, поклали в човен, привезли на корабель і віднесли в каюту капітана.