Капітан звався Педро де Мендес. То була дуже чемна і благородна особа. Спитавши, чого дати мені попоїсти, він просив, щоб я розповів йому про себе, обіцяв доглядати мене, як себе самого, і наговорив стільки люб'язностей, скільки важко було сподіватися від єгу. Проте я сидів сумний та мовчазний і за малим не зомлівав від самого духу його і його матросів. Нарешті, я попросив дати мені попоїсти з моїх запасів у пірозі, але він звелів принести курча та прехорошого вина, а після того відвести в дуже чисту каюту і там укласти спати. Я ліг, не роздягаючись, а через півгодини, коли, на мою думку, екіпаж обідав, вийшов із каюти і хотів кинутись у море та спробувати дістатися берега, аби не жити серед єгу. На жаль, один з матросів затримав мене, повідомив капітана, і мене замкнули в каюті.
По обіді дон Педро зайшов до мене. Він хотів довідатися, що штовхнуло мене на такий відчайдушний вчинок, запевняв, що хоче єдиного: зробити для мене всі можливі послуги, і говорив так зворушливо, що нарешті я ласкаво згодився зважати на нього, як на тварину, що має певні розумові здібності… Коли я коротенько розповів йому про мою подорож, про змову проти мене моїх людей, про країну, на берег якої вони мене зсадили, і про моє трирічне життя в гуїгнгнмів, він поставився до моїх слів, як до марення або вигадки. Це страшенно образило мене, бо я й забув уже, що таке брехня, без якої єгу всіх країн не можуть обходитися самі і в якій підозрюють усіх своїх одноплемінців. Я спитав його, чи існує в їхній країні звичка казати те, чого нема, запевнив, що майже забув про брехню, і що, проживши в Гуїгнгнмії хоч тисячу років, не почув би й слова брехні від найостаннішого челядника. Сказавши далі, що мені байдуже, чи вірить він моєму оповіданню, чи ні, я, проте, на подяку за його люб'язність обіцяв поблажливо поставитися до порочності його натури, відповідати на всі заперечення, які він зволить робити, і тоді він легко виявить істину.
Капітан, людина розумна, по кількох спробах спіймати мене на перекручуванні істини, почав краще ставитися до моєї правдивості і сказав, що, коли я дам йому слово не робити замахів на своє життя, він звелить звільнити мене, а в противному разі триматиме, як в'язня, до самого Ліссабона. Я дав таку обіцянку, зауваживши разом із тим, що мені легше було б терпіти найбільше лихо, ніж повертатися жити серед єгу.
Під час нашої подорожі не трапилось нічого цікавого. На вдячність за капітанову ласку, я іноді розмовляв із ним, докладаючи всіх зусиль, аби не виявляти своєї огиди до людства; вона, проте, часто прохоплювалась у мене, але капітан удавав, що не помічає цього. Здебільшого ж я сидів у себе в каюті, уникаючи бачити будь-кого з екіпажу. Капітан часто умовляв мене скинути дикунське вбрання і пропонував позичити свій найкращий костюм, але сама думка одягти на себе те, що було на єгу, завдавала мені жаху. Я попросив лише позичити мені дві чисті сорочки, що випрані після нього, не зможуть, здавалося мені, дуже забруднити мене. Я сам прав їх, міняючи щодня.
Ми прибули до Ліссабона 5 листопада 1715 року. Коли ми сходили на берег, капітан, щоб уберегти від глузування юрби, змусив мене вкритися його плащем. Він провів мене до свого дому і на моє настійливе прохання примістив у кімнаті на горішньому поверсі, з вікнами на двір. Я благав дона Педро нікому не казати про мої пригоди в гуїгнгнмів, бо найменший натяк на таку історію загрожував би мені не тільки силою відвідувачів, але й переслідуванням від інквізиції, ув'язненням, а можливо, і спаленням на вогнищі. Капітан переконав мене замовити костюм, але я ніяк не міг дозволити кравцеві взяти з мене мірку. Проте дон Педро був майже однакового зі мною зросту, і його костюм досить добре підходив і до мене. Він позичив мені ще й інші потрібні, зовсім нові речі, які я спочатку провітрював протягом двадцяти чотирьох годин.