Послухавшись свого друга, мій господар найближчого базарного дня повіз мене до сусіднього міста, взявши з собою й доньку, мою няньку, посадовивши її на подушку ззаду сідла. В ящику, закритому кругом, з одного боку були двері, щоб я міг виходити та входити, а зверху просвердлено кілька продухвин. Піклуючись про мене, дівчинка не забула покласти туди й вистьобану ковдру з ліжка своєї ляльки, щоб на ній я міг лежати. Дарма що ми їхали лише півгодини, переїзд страшенно втомив і виснажив мене, бо з кожним кроком кінь робив не менше сорока футів, а ступаючи, розхитувався, наче корабель, що у велику бурю то підводиться, то падає вниз, тільки куди частіше. Проїхали ми відстань хіба трохи більшу, ніж від Сент-Олбена до Лондона. Мій господар став у корчмі, де й завжди спинявся, і, порадившися з корчмарем та закінчивши потрібні приготування, послав гралтрада, або покликача, сповістити цілому місту, що в «Зеленому Орлі» показуватимуть чудову тварину, на зріст таку, як сплекнак, будовою тіла надзвичайно подібну до людини, що вміє вимовляти різні слова і робить різні потішні штуки.
Мене поставили на стіл у найбільшій кімнаті корчми, де було близько трьохсот квадратних футів. Неподалік на ослоні стала моя маленька нянька, щоб командувати та охороняти мене. Щоб не було натовпу, мій хазяїн пускав у залу заразом не більше як тридцять осіб. Виконуючи накази дівчинки, я походжав по столу; відповідав, якомога голосніше на її запитання в обсязі відомого їй мого знання мови; часто вклонявся до глядачів, то вітаючи їх, то запрошуючи ласкаво відвідати мене, то вимовляючи кілька інших вивчених мною фраз. Я брав наперсток, що його, замість келиха, наповнювала вином Гламделкліч, і пив до них; видобував свій кортик і розмахував ним, як фехтувальні майстри в Англії. Моя нянька дала мені уламок соломинки, і я робив із ним вправи, як зі списом, чого навчився ще замолоду. Того ж таки дня мене показали дванадцяти партіям глядачів, і перед кожною з них я мусив повторювати всі ці дурниці, аж доки знесилів зовсім і майже помирав від утоми. Ті, хто бачили вже виставу, нарозповідали таких чудес, що люди плавом пливли до корчми й мало не висаджували дверей, аби ввійти до зали. Зі своїх власних інтересів господар не дозволяв нікому лапати мене, і задля більшої безпеки лави круг столу були поставлені так, аби глядачі не могли його досягти. А втім, якийсь школяр, добре націлившися, мало не влучив у мене горіхом, він, безперечно, розтрощив би мою голову, якби горіх — із невеличкий гарбуз завбільшки — пролетів трішки ближче. Я мав удоволення бачити, як глядачі, налатавши молодому бешкетникові боки, витурили його з кімнати.