Коли моя нянька приносила мене до цих фрейлін, найбільш прикрим для мене було те, що вони поводилися зі мною без будь-якої церемонії, немов я був якимсь зовсім нікчемним створінням. Вони роздягалися переді мною голі й міняли свої сорочки, посадовивши мене на туалетний столик, саме проти своїх голих тіл, які не викликали в мене іншого почуття, крім огиди та жаху. Шкіра їхня, коли я дивився на неї зблизька, здавалася мені нерівною, грубою, різнобарвною й засіяною родимками з тарілку завбільшки, а волосинки на ній — товщими за мотузку. Про решту тіла я вже не говоритиму. Анітрохи не соромлячись, вони спорожнялись у моїй присутності від випитого ними і виливали принаймні по два барила в посудину, де містилося понад три тонни. Найгарніша з цих фрейлін, мила, жартівлива шістнадцятирічна дівчина, садовила мене іноді верхи на один із своїх сосків і виробляла зі мною багато інших штук, про які, хай пробачить мені читач, я подробиць розповідати не буду. Але це так не подобалося мені, що я просив Гламделкліч вигадати якусь причину і виправдати моє небажання бачитися з тою молодою леді надалі.
Один юнак — племінник виховательки моєї няньки — прийшов якось до нас і закликав їх обох на прилюдну страту злочинця, що вбив приятеля цього добродія. Гламделкліч, яка від природи мала добре серце, пішла туди без охоти, а мене, хоч яким огидним було це видовище, спокусила його, як я гадав, незвичайність. Злочинця звели на спеціально для нього споруджений ешафот і, посадовивши в крісло, з одного маху відрубали голову мечем сорок футів завдовжки. Кров, що чвиркнула з артерій та вен, злетіла в повітря на висоту фонтана у Версалі, а голова, впавши на ешафот, підплигнула так, що я мимохіть схопився зі свого місця, хоч і сидів принаймні за пів англійської милі від ешафота.
Королева, яка любила слухати розповіді про мої пригоди на морі й користалася з кожної нагоди, щоб розважити мене, коли я бував у меланхолії, одного разу спитала, чи впорався б я сам із парусами та веслами і чи не зашкодили б моєму здоров'ю невеликі веслові вправи. Я відповів, що добре розуміюся й на веслуванні, і в роботі з парусами, бо під скрутний час, хоч я хірург і корабельний лікар, але мені часто доводилося працювати як звичайному матросові. Я тільки не уявляв собі, як прикласти ці знання в країні, де найменший каючок — такий, як наш найбільший військовий корабель, а човен, що ним я міг би орудувати, не подолає течії місцевих річок. Її величність, проте, сказала, що її столяр, за моїми вказівками, зробить підходящого човна, і обіцяла подбати про водоймище, де я міг би плавати. Столяр виявився гарним майстром і за десять днів зробив і спорядив ляльковий баркас, що вмістив би вісім європейців. Королеві він так сподобався, що вона відразу ж понесла показати його своєму чоловікові. Король звелів пустити його разом зі мною в бак, повний води, але там було замало місця навіть для двох моїх невеличких весел. Тоді королева вигадала інше. Вона замовила столярові ночви триста футів завдовжки, п'ятдесят — завширшки й вісім — завглибшки, звеліла осмолити їх, щоб не протікали, і поставити на поміст коло стіни в надвірній кімнаті палацу. Двоє слуг протягом півгодини легко наповнювали ночви водою, а на дні їх був чіп, аби спускати застояну воду. В цьому водозборі я веслував не раз, розважаючись сам і розважаючи королеву з її дамами, які захоплювалися моєю спритністю та моторністю. Іноді я розпускав вітрила, і тоді мені лишалося лише кермувати, бо дами здіймали вітер своїми віялами, а втомившись, наказували дмухати над ночвами пажам; я ж тим часом показував свою вмілість, кермуючи то праворуч, то ліворуч. По закінченні вистави Гламделкліч забирала човен до своєї кімнати й вішала його там на цвях просохнути.
Під час таких вправ зі мною тільки раз трапилася пригода, що мало не коштувала мені життя. Бажаючи посадовити мене в човен, уже поставлений пажем у ночви, вихователька Гламделкліч люб'язно підняла мене, але так невдало, що я вислизнув з-поміж її пальців і неминуче впав би з висоти сорок футів на поміст, якби, на щастя, мене не затримала шпилька, що стирчала з корсетки цієї милої дами. Голівка шпильки потрапила між моєю сорочкою та поясом від штанів, і я зависнув у повітрі, доки Гламделкліч не прибігла рятувати мене.
Іншим разом один із слуг, який кожні три дні мусив був міняти воду в ночвах, з необачності, впустив туди з відра велику жабу, що непомітно сховалась у воді. Коли я сів у човен, вона, побачивши зручне для відпочинку місце, скочила туди й так нахилила човен, що я всією своєю вагою мусив налягати на протилежний бік, аби не перекинутись у воду. Опинившися в човні, жаба почала плигати, перестрибуючи через мою голову й забруднюючи мені обличчя та одіж своїм огидним слизом. Через її величезні розміри мені здавалося, що такої мерзенної тварини я не бачив ніколи. Проте я попросив Гламделкліч дозволити мені розправитися з нею самому і, дійсно, кількома влучними ударами весла витурив її з човна.