Але найбільшої небезпеки зазнав я в цім королівстві від мавпи, яка належала одному з кухарчат. Пішовши з дому чи то в гості, чи то в якихось інших справах, Гламделкліч зачинила мене на ключ у своїй світлиці. Був гарячий день, і вікно її кімнати, так само як вікна та двері великого ящика, де я мешкав, стояли відчинені навстіж. Сидячи коло столу і заглибившись у свої думки, я раптом почув, як хтось уліз через вікно й почав стрибати сюди й туди. Я злякався, але, не рушаючи зі стільця, визирнув зі свого ящика і побачив жваву тварину, яка, побігавши та пострибавши по кімнаті, надибала мій ящик і почала з великою приємністю та цікавістю зазирати у всі вікна та двері. Я забився аж у куток, але, наляканий мавпою, що роздивлялася на всі боки, не додумався заховатися під ліжко, що було б дуже легко зробити. Покрививши гримаси та погарчавши, мавпа, нарешті, вгледіла мене, простягла крізь вікно лапу, погралася зі мною, як кицька з мишею, і, хоч я й перебігав з місця на місце, намагаючись утекти від неї, впіймала мене за полу камзола (зробленого з місцевої, дуже товстої та цупкої тканини) й витягла з моєї кімнати. Вона поклала мене на свою праву передню лапу, як європейські мамки кладуть дитину, годуючи її груддю, а коли я почав пручатись, стиснула мене так, що я вирішив скоритися. Думаю, що вона вважала мене за сисунця зі своєї породи, бо раз у раз гладила лапою моє обличчя. Шум коло дверей, які, здавалось, відчиняли, перервав це заняття. Тварина миттю вистрибнула у вікно, через яке дісталася кімнати, і по ринві видряпалася на дах, біжачи на трьох лапах і тримаючи мене в четвертій. Я чув, як скрикнула Гламделкліч, побачивши, що мене заносить мавпа. Бідна дівчинка майже збожеволіла. В палаці вчинився переполох. Слуги побігли по драбини. Сотні людей у дворі бачили, як мавпа сіла на верх даху і, держачи мене, наче немовлятко, одною лапою, другою пхала мені в рот їжу, яку виймала з мішка за щокою, а коли я не хотів їсти, била мене. Переказували, що, бачачи таке, багато хто не міг утриматися від сміху, і я, слово честі, не закидаю їм цього, бо справді видовище для всякого, опріч мене, було досить кумедним. Дехто кидав угору каміння, сподіваючись улучити в мавпу, але це суворо заборонили, бо інакше мені провалили б голову.
Нарешті принесли драбини, і по них полізло кілька людей. Побачивши себе оточеною з усіх боків і зрозумівши, що втекти на трьох лапах їй не пощастить, мавпа залишила мене на даху, а сама побігла геть. Я опинився на висоті п'ятисот ярдів, кожної хвилини чекаючи, що мене скине вітром або я скочуся сам від запаморочення, і сидів там, аж доки на дах видерся один з челядників моєї няньки — бравий хлопець — і, поклавши мене в кишеню штанів, щасливо зійшов на землю.
Усяка погань, що її мавпа напхала мені повен рот, заважала дихати, і тільки після того, як моя нянька витягла її голкою і мене знудило, я відчув значне полегшення. Проте кляте створіння так пом'яло в своїх обіймах усе моє тіло, що я зовсім заслаб і мусив два тижні пролежати в ліжку. Король, королева і двір щодня посилали довідатися про моє здоров'я, а її величність кілька разів навіть відвідала мене. Мавпу вбили і видали наказ, що забороняв тримати цих тварин близько від палацу.
Одужавши, я пішов подякувати королю за його ласку, і його величність зволив багато сміятися з моїх пригод. Він запитував, про що саме я думав, як лежав у мавпячих лапах; як подобалося мені її частування та чи свіже повітря не підохочувало мене їсти. Йому цікаво також було знати, що зробив би я в такому випадку в Європі. Я відповів його величності, що в нас немає мавп, крім привезених, як дивинки, з чужих країн і таких маленьких, що я сам подолав би дюжину їх, якби вони насмілилися напасти на мене. А щодо жахливої тварини, з якою я оце мав справу (мавпа і справді-таки була зі слона завбільшки), то, якби я не розгубився трохи з несподіванки, а вдарив її ножем (говорячи це, я прибрав лютого вигляду й поклав руку на кортик), коли вона просовувала лапу в мій ящик, і завдав би їй, може, такої рани, що вона б утекла якнайшвидше. Говорив я це рішучим тоном людини, яка боїться, щоб її мужність не взяли під сумнів. Але промова моя тільки викликала голосний сміх, від якого, незважаючи на всю пошану до його величності, не могли втриматися присутні. Це навело мене на думку про марну спробу здобутися на повагу з боку тих, що живуть в умовах, які аж ніяк не можна рівняти до наших. А мораль моєї поведінки дуже часто ставала для мене ясною по моїм поверненні до Англії, де який-небудь нікчемний, поганий шахрай, не маючи ні благородного походження, ні особистих заслуг, ні дотепності, ні здорового глузду, пиндючиться та пнеться стати на рівну ногу з найвидатнішими особами королівства.