Натовп більшав, і менше ніж за півгодини острів посунувся і піднявся так, що між нижньою галереєю і висотою, де я стояв, лишалися які-небудь сто ярдів. Тоді я прибрав найблагальнішу позу і заговорив до них приниженим тоном, але не одержав ніякої відповіді. Над самою моєю головою стояли, очевидно, якісь поважні особи, як я зробив висновок із їхнього вбрання. Вони про щось серйозно радилися, часто поглядаючи на мене. Нарешті один із них крикнув кілька слів чистою, ніжною, співучою мовою, що скидалася на італійську. Бажаючи догодити їм приємнішими для їхнього слуху звуками, я й собі відповів по-італійському. Ми хоч і не зрозуміли одне одного, але мій вигляд досить виразно свідчив про моє жалюгідне становище.
Вони знаками звеліли мені зійти зі скелі й наблизитися до берега, що я і зробив. Коли летючий острів піднявся й став своїм краєм саме наді мною, з нижньої галереї спустили ланцюги з прикріпленою до них дошкою. Я сів на неї, і мене одразу ж підняли за допомогою блоків.
Розділ II
Опис вдачі та звичаїв лапутян. Розповідь про їхню науку. Про короля з його двором. Як прийняли там автора. Жителі бояться та непокояться. Розповідь про жінок.
Ступивши на острів, я опинився серед великого натовпу. В перших рядах стояли, здавалося, люди вищого стану. Всі вони з цікавістю розглядали мене, і я платив їм тією ж монетою, бо ніколи ще не бачив людей, таких чудних постаттю, одежею та поводженням. Голови в них були нахилені або в правий, або в лівий бік. Одне око дивилося всередину, а друге — просто в зеніт, їхнє верхнє вбрання було прикрашене фігурами сонця, місяця та зірок, упереміж із зображеннями скрипок, флейт, арф, сурм, гітар та багатьох інших музичних інструментів, незнаних у нас в Європі. Між народом я помітив кількох чоловіків, убраних як слуги, кожен з яких тримав у руках коротеньку паличку з прив'язаним на кінці, неначе ціп до ціпилна, надутим пузирем. У кожен пузир, як мені казали потім, покладено певну кількість сухого гороху або камінчики. Цими пузирями вони час від часу били по губах і по вухах своїх сусідів, але тоді я ніяк не міг второпати, навіщо те робилося. Здається, мозок цих людей так захоплюють глибокі роздуми, що вони не можуть ні говорити, ні чути слів інших, і вивести із цього стану їх можна, лише торкнувшись ззовні їхнього органу слуху та мови. Через це ті, хто мають на це змогу, завжди тримають у своїй господі спеціального ляскача (по-місцевому — клайменоле) і ніколи не виходять без нього, ідучи на прогулянку чи в гості. Обов'язки ляскача полягають у тім, щоб, коли зійдуться двоє, троє чи більше осіб, злегка торкатися пузирем рота того, хто має говорити, і правого вуха того, до кого звертаються. Цей ляскач супроводжує свого хазяїна й під час прогулянок і при нагоді злегка б'є його по очах, бо той завжди так заглиблюється в думки, що явно підпадає небезпеці впасти в провалля чи стукнутись головою об стовп, а на вулицях або збити когось із ніг, або, зіткнувшись із кимось, опинитись у рівчаку самому.