Коли я ввійшов, кобила підвелася зі свого солом'яника, підійшла до мене, пильно оглянула моє обличчя та руки, а тоді, з презирством зиркнувши на мене, повернулася до коня, і я почув часто повторюване в їхній розмові слово «єгу», якого тоді не розумів, дарма що воно було першим словом, яке я навчився вимовляти. Незабаром, проте, мені довелося довідатися про ганебне його значення. Кінь, прикликаючи мене головою і повторюючи «гуун, гуун», як робив дорогою, тобто, як я розумів, наказуючи мені йти слідом за ним, вийшов зі мною на двір, де на певній відстані від будинку стояла ще одна споруда. Ми ввійшли туди, і я побачив троє огидних істот, таких, як перші зустрінуті мною на березі, що жерли коріння й м'ясо якихось тварин — згодом я довідався, що то було м'ясо ослів, собак, а іноді, бувало, й корів, здохлих від нещасних випадків або від хвороби. Усі вони цупкими вербовими лозинами були прив'язані за шию до балки, тримали їжу пазурами передніх лап і пожадливо роздирали її зубами.
Хазяїн-кінь звелів одному зі своїх слуг — гнідому огиреві — відв'язати найбільше з цих створінь і вивести його у двір. Нас поставили поруч, і господар із челядником почали старанно порівнювати нас, оглядаючи з усіх боків і раз у раз повторюючи слово «єгу». Не можна описати жаху, що схопив мене, коли, придивившись, я впізнав у тій мерзенній тварині справжню подобу людини. Щоправда, обличчя її було широке та плескате, ніс — приплюснутий, губи — широкі і рот — завеликий. Але ж такі властивості притаманні всім диким народам, що нівечать обличчя своїх дітей, кладучи їх ниць на землю і тягаючи на спинах, де вони обличчями труться об плечі матері. Передні лапи єгу відрізнялися від моїх рук тільки довшими нігтями, шорсткістю та коричневим кольором шкіри на долонях і волохатістю на тильному боці кисті. Така сама схожість і та ж різниця були й між їхніми задніми лапами і моїми ногами, але це добре знав лише я, а коням помітити її заважали мої панчохи і черевики; те саме треба сказати й про решту тіла за винятком кольору шкіри та волохатості, згаданих уже мною.
Найбільше, проте, здається, дивувала обох коней різниця в будові наших тіл, бо в мене воно було вкрите одежею, про яку вони не мали ніякого уявлення. Гнідий огир подав мені якесь коріння, тримаючи його способом, який ми опишемо далі, між копитом і бабкою. Я взяв корінець до рук, понюхав і повернув його якомога чемніше. Тоді він виніс із хліва єгу шматок ослячого м'яса, але воно так бридко смерділо, що я з гидливістю відвернувся. Він тоді кинув м'ясо єгу, який жадібно пожер усе. Потім огир показав мені оберемок сіна і гарнець вівса, але я похитав головою, показуючи, що й те, і те — їжа не для мене. Я почав уже побоюватись, що мені доведеться померти з голоду, якщо я не знайду тут когось із моєї породи. Щодо мерзенних єгу, то якби там і були тоді більші за мене шанувальники людства, вони теж взнали б, що нема тварин, огидніших за ці істоти, і що ближче знайомився я з ними, живучи в цій країні, то більше ненавидів їх. Помітивши це з моєї поведінки, хазяїн послав єгу назад до хліва. Потім він підніс до свого рота копито правої ноги, чим дуже здивував мене, дарма що рух його був легкий та цілком природний, і зробив ще кілька знаків, бажаючи знати, що буду я їсти, але я не міг відповісти йому так, щоб він зрозумів; а якби й зрозумів, то я не знав, звідки може він дістати підходящу для мене їжу. Саме на той час повз нас пройшла корова. Я показав на неї пальцем і намагався пояснити, що прошу дозволити мені подоїти її. Моє жестикулювання зробило своє діло, бо він провів мене назад до будинку і звелів кобилі-прислужниці відчинити одну з кімнат, де в цілковитому порядку стояло багато череп'яного й дерев'яного посуду з молоком. Кобила дала мені великий глечик його, я з насолодою випив і відразу відчув себе бадьорішим.