Попри пережиті небезпеки та пригоди я провів із дружиною й дітьми не більше трьох місяців. Після цього сидіти вдома й жити мирним життям я не міг – прагнення побачити чужі країни позбавляло мене спокою. Я винайняв для своєї родини чудовий зручний будинок у Редрифі та залишив дружині п’ятсот фунтів. Решту я взяв із собою, сподіваючись торгівлею збільшити свої статки. За заповітом покійного дядечка мені належав маєток неподалік Воппінга, який давав до тридцяти фунтів річного прибутку, стільки ж я отримував від оренди таверни «Чорний бик» на Феттер-лейн і не боявся, що наша родина жебракуватиме. Мій син Джонні ходив до школи, дочка Бетті навчалася кравецького мистецтва.
Отже, я ніжно попрощався з дружиною та дітьми і сів на торговельний корабель «Едвенчер» водотоннажністю в триста тонн. Він ішов до Сурата, а капітаном судна був Джон Ніколс із Ліверпуля.
Звіт про цю подорож і становить другу частину моїх нотаток.
Частина друга
Бробдингнег
Розділ 1
Двадцятого червня тисяча сімсот другого року я знову залишив Англію. Мабуть, самою долею мені було призначено діяльне та бурхливе життя.
До мису Доброї Надії «Едвенчер» ішов при попутному вітрі. Там ми кинули якір, щоб зробити запаси свіжої води, і тут у трюмі виявилася теча. Вирішили вивантажити наші товари на берег і перечекати період зимових штормів. Уже на березі капітан Джон Ніколс захворів на тропічну лихоманку, і це затримало нас на південному краю Африки до кінця березня. Нарешті вітрила було піднято і наше торговельне судно щасливо проминуло Мадагаскарську протоку.
«Едвенчер» ішов на північ, і певний час нас супроводжували помірні північно-західні вітри, звичайні для цих широт. Але дев’ятнадцятого квітня погода раптом змінилася: з заходу налетів дуже сильний шторм, який не вгавав упродовж майже трьох тижнів. Нас віднесло на схід від Молуккських островів, на три градуси на північ від екватора. Другого травня ці невтішні новини повідомив нам капітан.
Тим часом вітер ущух, море заспокоїлось, але радіти нам довелося недовго. Капітан, який мав чималий досвід плавання по цих морях, наказав готуватися до ще сильнішої бурі, що і справді невдовзі зірвалася.
Побачивши, що вітер посилюється, ми прибрали косе вітрило на бушприті й приготувалися прибрати фоксель. Погода дедалі гіршала; подивившись, чи добре закріплено гармати, ми прибрали бізань. Вирішили триматися подалі від берега, щоб нас не понесло на рифи. Румпель лежав на повному вітрі, але тут шквалом зірвало одне з вітрил. Довелося спустити рею, зняти з неї клоччя вітрила й увесь такелаж.
Тепер буря бушувала на повну силу, стрімко уносячи наш корабель у відкрите море, і це тривало не менш аніж два тижні. За моїми підрахунками, за час шторму «Едвенчер» віднесло щонайменше на півтори тисячі миль на схід, отож навіть досвідчений моряк не міг би сказати, у якій частині світу ми перебуваємо. Провіанту в нас лишалося вдосталь, стан корабля був добрий, екіпаж – здоровий, одначе прісної води було замало, і це непокоїло капітана.
Шістнадцятого червня тисяча сімсот третього року вахтовий юнга помітив землю, а наступного дня ми підійшли до берегів великого острова чи континенту – цього ми не знали. На півдні далеко в море видавалася піщана мілина й виднілася бухта, але чи зможе ввійти до неї таке велике судно, як «Едвенчер», було невідомо. Ми кинули якір на відстані трьох миль від бухти, і капітан відправив на берег шлюпку з дюжиною озброєних матросів. Туди ж таки було завантажено порожні барильця на випадок, якщо ми знайдемо джерело прісної води. Я вмовив Джона Ніколса відпустити мене з матросами подивитися на невідому землю. Звичайна цікавість і тут мене не полишила.
Висадившись на берег, ми не знайшли ні струмка, ні джерела, а також жодної ознаки того, що цей суходіл заселений. Матроси блукали безлюдним узбережжям, шукаючи хоч якесь джерело, а я пішов у протилежному напрямку, віддалившись від них майже на милю. На своєму шляху я не зустрів нічого цікавого: навколо лежала та сама безплідна кам’яниста пустеля.