Нам надали чудову простору кімнату; до дівчинки приставили виховательку для навчання етикету, покоївку і двох служниць; мною мала займатися тільки Глюмдалькліч.
Королева наказала, щоб палацовий тесля змайстрував скриню, яка могла б правити мені за спальню. За три тижні він зробив, згідно з моїми вказівками, дерев’яну кімнату з дверима, вікнами з розсувними рамами, двома стільцями, столом і шафами для одягу. Стеля відкривалася й закривалася, що давало змогу Глюмдалькліч щодня провітрювати і прибирати моє житло, а також міняти білизну на моєму ліжку.
Усі меблі, виготовлені з матеріалу, що нагадував слонову кістку, мали вигляд справжнього витвору мистецтва. Стіни спальні, стеля й підлога були оббиті повстю, щоб послабити трясцю під час поїздок і запобігти нещасним випадкам під час перенесення. Я попросив зробити на дверях засув, щоб убезпечити себе від візитів щурів і мишей. Це було непросте завдання, але палацовим майстрам усе-таки вдалося виготовити крихітний замочок, ключ від якого я завжди носив із собою, побоюючись, що Глюмдалькліч загубить його. Мені пошили костюм із найтоншої шовкової тканини, яку тільки можна було знайти; вона виявилася товщою за англійську ковдру і була дуже незручною, поки я не звик. Покроїли моє вбрання за місцевою модою; воно нагадувало китайський та почасти перський одяг, і я мав у ньому вельми поважний вигляд.
Королеві так подобалося спілкуватися зі мною, що вона майже ніколи не обідала без мене. На стіл, за яким вона сиділа, ставили мій столик і стілець, а Глюмдалькліч розміщувалася поряд і допомагала мені. Моє столове начиння було зроблене зі срібла; порівняно з посудом її величності воно здавалося ляльковим сервізом – на взір того, що я купив колись на подарунок своїй маленькій доньці. Моя нянечка носила його в особливій скриньці, а під час обіду ставила на стіл.
Окрім її величності за столом були присутні лише принцеси; старшій було шістнадцять років, а молодшій – тринадцять. Королеві подобалося власноруч класти мені на блюдо кавалок яловичини, який я різав ножем. Спостерігаючи за моїми рухами, за моїми крихітними порціями й тим, як я їм, вона діставала справжнє задоволення. Сама ж вона підносила до рота шмат такого розміру, що він наситив би десяток дужих англійців.
Слід зізнатися, спочатку в мене було змішане відчуття, коли я дивився, як королева поглинає їжу, – за один прийом вона, приміром, з’їдала з кістками крильце жайворонка, що дорівнювало за розміром десяти нашим індичкам, і відкушувала шматочок булки розміром як дві наші хлібини. Страви вона запивала вином із золотого кубка місткістю як діжка. Її столові ножі були в кілька разів довші за нашу косу, а про ложки та виделки я навіть не кажу. Якось Глюмдалькліч із цікавості зайшла разом зі мною до їдальні, де лежала приготована для чищення дюжина виделок і ножів, – нічого жахливішого мені не доводилося бачити.
Одначе незабаром я звик до непомірності предметів, що мене оточували.
Щосереди – цей день вважався у королівстві вихідним – вінценосна родина обідала в кімнатах короля в повному складі. Під час тих обідів мій стілець ставили праворуч короля, і він залюбки розмовляв зі мною, розпитуючи про європейські звичаї, релігії, просвітництво, закони і державний устрій. Я, як міг, відповідав на всі запитання. Розсудливий правитель висловлював тонкі й глибокі зауваження стосовно почутого.
Та одного разу ми з ним трохи посварилися. Я саме захоплено розповідав про мою милу Англію, коли його величність жестом зупинив мене і насмішкувато спитав: хто я – віг чи торі? Я збентежився, а він зауважив, звертаючись до тих, хто сидів за столом:
– Яка ж сильна людська гординя, якщо навіть у таких крихітних комах існують титули, ордени й партії, а свої брудні гнізда та нірки вони називають містами й селами. Ці істоти хизуються одягом та екіпажами, воюють між собою, сперечаються, хитрують і крадуть…
Кров ударила мені в обличчя, я задихнувся від гніву та крикнув його величності, що не годиться королю мати забобони простолюдина. На це король хитрувато примружився і лагідно поплескав мене по плечу. На цьому наш диспут закінчився, а в мене зародився сумнів – чи слід було ображатися?
І справді, за кілька місяців життя в цій країні я звик до всього величезного і вже не відчував страху перед ним. Іноді мені здавалося, що я просто перебуваю серед пишно вбраної знаті – англійських лордів і леді, чую знайомі зверхні та порожні балачки. І в мене не раз виникало бажання посміятися з придворних – так само, як вони сміялися в мене за спиною. Водночас я не міг утриматися від кпинів із себе, коли королева підносила мене на руці до дзеркала, де нас із нею було видно на повний зріст. Я був ніби строкатий африканський тарган, який стояв на задніх лапках на її долоні.