Будівля королівської кухні зачарувала мене як ззовні, так і всередині. Головна піч була трохи меншою за баню собору Святого Павла, який я спеціально виміряв, повернувшись до Англії. Я не підраховував розміри рожнів, жахливих горщиків і котлів, жаровень, каструль, ножів та іншого кухонного приладдя, щоб мене, як будь-якого мандрівника, не звинуватили в перебільшенні.
Його величність рідко тримав у стайнях більше ніж шістсот коней, кожен був на зріст від п’ятдесяти чотирьох до шістдесяти футів. Під час урочистих виїздів короля супроводжувала гвардія кількістю близько п’яти сотень вершників. Це, звичайно, разюче і неперевершене видовище. Одначе так мені здавалося тільки доти, доки я не побачив усю королівську армію, вишикувану в бойовому порядку.
Розділ 5
Моє життя в палаці можна було б вважати цілком щасливим, якби мій зріст не спричиняв багато смішних та прикрих пригод. Як я вже казав, Глюмдалькліч часто виносила мене в палацовий сад у дорожній скрині. Іноді дівчинка тримала мене на руках, але частіше за все опускала на землю, щоб я міг трохи походити. Пам’ятаю, як одного разу, коли карлик іще крутився при дворі, він поплентався за нами. Дівчинка поставила мене на землю поблизу того місця, де росли карликові яблуні. Я не зміг втриматися, щоб не пожартувати стосовно схожості між карликом та цими деревами. Він злісно посміхнувся і, дочекавшись моменту, коли я опинився під однією з яблунь, почав трусити дерево. Яблука – кожне з бристольську бочку – попадали вниз із оглушливим гуркотом, а одне з них ударило мене у спину, збивши з ніг. Я ледь уцілів, але все-таки попросив королеву вибачити коротуна, тим паче що сам підштовхнув його до негожого вчинку.
Іншим разом Глюмдалькліч ненадовго залишила мене самого на садовій галявинці – її якраз відволікла вихователька. Зненацька набігла хмара, пішов град, і сильний вітер повалив мене на землю. Градини завбільшки з тенісний м’яч падали на мене з такою силою, що, намагаючись урятуватися, я поповз рачки й заховався на грядці з кмином. Я був такий побитий, що провів у ліжку днів десять.
У тому ж таки саду зі мною трапилась інша, набагато небезпечніша пригода. Якось Глюмдалькліч, піддавшись на мої умовляння, залишила мене самого, вийнявши зі скрині, й ненадовго пішла. Ми обоє вважали, що я в безпечному місці. Але щойно я присів на траву, щоб заглибитися в меланхолічні спогади, до мене зненацька кинулася кошлата болонка палацового садівника, схопила за комір і понесла до хазяїна. Глюмдалькліч була далеко і не могла чути мого лементу. Нарешті пес, який дуже пишався собою, поклав мене перед садівником. Бідному старому з переляку відібрало мову, але потім він, хоча руки його й трусилися, підняв мене, допитуючись, чи все зі мною гаразд. Я відповів, що цілий та неушкоджений, а його пес так добре вихований, що не поранив мене й навіть не зім’яв мого одягу. Глюмдалькліч була дуже засмучена й налякана цією пригодою. Ми вирішили тримати все в таємниці, одначе відтоді моя нянечка не випускала мене з очей.
Це мене не влаштовувало – іноді мені кортіло побути на самоті. Отже, я став хитрувати. Якось я сказав Глюмдалькліч, що хочу подивитися на рідкісну квітку, і повернув з доріжки. Над садом кружляв шуліка, і мій рух одразу ж привернув його увагу. Він кинувся на мене й напевне уніс би в пазурах, якби я не відбився від птаха грубезною палицею. Іншим разом я примудрився провалитися по шию в кротову нору. Я насилу вибрався звідти, і мені довелося вигадати якусь безглузду історію, щоб пояснити, чому мій костюм такий брудний. Траплялись і по-справжньому прикрі пригоди: якось, прогулюючись разом із дівчинкою, я так замислився, що перечепився через мушлю равлика, впав і вибив ногу.
Важко сказати, чого було більше в моїх самотніх прогулянках садом – насолоди чи принижень. Навіть крихітні пташенята не відчували страху, коли я з’являвся, а дорослі птахи просто не звертали на мене уваги. Ніколи не забуду, як один нахабний дрізд вирвав у мене з рук шмат пирога. Коли я намагався спіймати якусь пташину, вона оберталася, прагнула дзьобнути мене в голову, а потім, ніби нічого не сталося, поверталася до своїх справ. Соромно згадувати один випадок, але тут уже нічого не вдієш. Розлютившися за те, що навіть птахи вважають мене мізерною комашкою, одного разу я безшумно підкрався до коноплянки й запустив у неї товстим дубцем. Я влучив, і птах упав як мертвий. Я схопив його за шию та потяг за собою, щоб похвалитися здобиччю перед Глюмдалькліч. Однак мій тріумф тривав недовго. Оглушений птах прийшов до тями і почав відчайдушно битися в моїх руках. Він бив крилами та дзьобом із такою силою, що мені довелося б випустити його, якби не підбіг слуга. Того дня за наказом королеви на обід мені подали смажену коноплянку. Вона виявилася більшою за нашого лебедя, але геть неїстівною.