Я не полюбляв ходити в гості до придворних дам, віддаючи перевагу її величності. Фрейліни поводилися зі мною безцеремонно, як із лялькою: обмацували, роздягали й одягали, цілували. Від запаху їхніх парфумів я майже непритомнів, а від фривольних зауважень мене корчило. Зрештою я вмовив Глюмдалькліч більше не носити мене до кімнат цих леді.
Королева ж завжди була привітна до мене і дуже турботлива. Вона постійно питала, чи не сумую я за батьківщиною, і намагалася за будь-якої нагоди розважити мене. Одного разу, помітивши, що я сумний, вона запитала, чи вмію я керувати вітрилом, чи добре веслую та чи будуть такі вправи корисні для мого здоров’я. Я відповів, що хоча й служив корабельним лікарем, у важкі хвилини мені не раз доводилося виконувати обов’язки простого матроса. Після чого поцікавився: навіщо її величності треба це знати, якщо навіть найменший човник у цих краях не менший за англійський військовий корабель. Королева запропонувала палацовому теслі змайструвати за моїми кресленнями крихітну шлюпку. Днів за десять човен був готовий та споряджений усім необхідним. Суденце мало дуже гарний вигляд, і королева була в такому захваті, що відразу ж побігла показати іграшку королю.
У величезний цебер напустили води, а мене посадовили в шлюпку, щоб я продемонстрував свій хист. На жаль, із цього нічого не вийшло, оскільки в тісній посудині не було де повернутися. Тоді королева наказала вигострити з міцного дерева корито триста футів завдовжки, п’ятдесят завширшки і вісім завглибшки. Щоб не було течі, корито добряче просмолили, потім поставили біля стіни в одній з кімнат палацу та наповнили ущерть чистою водою.
У цьому водоймищі я часто займався веслуванням. Вигадка її величності припала мені до серця, а вже яке задоволення від моїх вправ діставали придворні – годі й казати! Іноді я ставив вітрило, а фрейліни своїми віялами здіймали вітер. Після цих розваг Глюмдалькліч забирала човен і вішала його на цвях, щоб просушити.
У моєму досить стерпному житті відбувалися різні події – іноді кумедні, а часом і небезпечні. Одна з них ледь не коштувала мені життя. Якось паж спустив мій човен на воду, а котрась покоївка підняла мене, щоб посадити на суденце. Я прослизнув у неї між пальцями та неодмінно б розбився, впавши з висоти сорока футів, якби не зачепився штанами за шпильку в корсажі переляканої на смерть жінки. Так я і висів головою донизу, поки на її крик не прибігла Глюмдалькліч.
Іншим разом слуга, одним із обов’язків якого було що три дні наповнювати корито свіжою водою, не помітив, як туди потрапила величезна жаба. Що тут почалося! Виринувши, ця тварюка стрибнула в мій човен і ледь не потопила його. Потім жаба, яка смерділа слизом, почала кидатись як божевільна, обливаючи мене потоками води, ніби в неї на меті було остаточно мене згубити. Огиднішої, бридкішої істоти я не зустрічав. Проте я з нею впорався – двох точних ударів веслом вистачило, щоб вигнати жабу з корита. Але й плаванню моєму настав кінець. Я змок до рубця і надзвичайно засмутився.
Одначе найсерйознішу небезпеку становила жахлива мавпа, що належала помічникові кухаря. Глюмдалькліч іноді залишала мене самого в наших кімнатах, вийнявши зі скрині. Мені набридало весь час сидіти у своєму ляльковому будинку, і я залюбки вирушав мандрувати величезними кімнатами. Якось сонячним ранком дівчинка ненадовго вийшла у справах і забула причинити вікно. Я щойно влаштувався повалятися на вишитій серветці на столі, аж раптом почув неймовірний галас – нашою кімнатою стрибала й верещала кошлата мавпа, яка, вочевидь, потрапила сюди крізь віконце. Стривожившись, я позадкував, тихо шаснув у свою скриню та причинив за собою двері. Але ключа на місці не було – його унесла Глюмдалькліч у кишеньці свого фартуха. Мавпа з диявольським вереском стрибнула на стіл, і тут її увагу привернула моя скриня.
Я забився в найдальший куток своїх апартаментів. Мені навіть не спало на думку сховатися під ліжко – так я розгубився. Мавпа радісно вищирилась і клацнула зубами. Побачивши, що я не рухаюся, вона пирхнула, розчахнула двері та простягла свою довгу лапу до мене. За два стрибки я опинився біля протилежної стіни. Але марно я намагався втекти від чудовиська – мавпа врешті спритно спіймала мене за полу сюртука і витягла назовні, боляче дряпнувши. А потім притисла мене, немов дитинча, до своїх грудей, ласкаво буркочучи.