Я був спробував опиратися, але тварина стисла мене так міцно, що мені залишалося тільки підкоритися. Мавпа почала заколисувати мене, бормотіла щось, любовно погладжуючи й перебираючи волосся в мене на голові, але стукіт дверей, що відчинялися, раптом перервав ці пестощі. Глюмдалькліч злякано зойкнула, а моя новоспечена «матуся» блискавкою кинулася до вікна. По ринві, скачучи на трьох лапах і стискаючи мене в четвертій, мавпа миттю перебралася на дах сусідньої будівлі.
Бідна дівчинка жахнулася; увесь палац сполошився. Слуги помчали за драбинами, а юрба придворних і челяді прибігла подивитися на мавпу, яка влаштувалася на даху. Тварина притискала мене до грудей, ніби немовля, водночас набиваючи мій рот бридкими «ласощами», які видобувала зі свого рота, і пригощаючи стусанами, якщо я відмовлявся їсти. Люди, що зібралися внизу, заходилися від сміху, дивлячись на цю картину, і я не засуджуватиму їх. Видовище, безумовно, було кумедним для всіх, окрім мене.
Дехто почав кидати каміння, розраховуючи зігнати бешкетницю вниз, але їх зупинили, побоюючись завдати мені шкоди. До даху приставили довгі драбини, кілька людей дерлися по них до мавпи. Помітивши це, вона кинула мене вбік і побігла геть. Добре ще, мені вдалося зачепитися за черепицю; я перебував на висоті п’ятисот ярдів від землі та щосекунди чекав, що мене здує подмухом вітру. На щастя, слуга Глюмдалькліч спритно підповз до мене, засунув у кишеню та щасливо спустився донизу.
Рот мій був набитий якоюсь гидотою, я задихався, усе тіло нило від стусанів. Після цієї пригоди я пробув у ліжку понад два тижні з лихоманкою. Поки я хворів, мене постійно відвідували шляхетні особи, а куди поділася мавпочка, я так і не дізнався.
Остаточно зміцнівши, я вирушив до короля, щоб подякувати йому за милощі. Його величність був у жартівливому гуморі й відразу ж запитав мене, про що я думав ув обіймах мавпи, чи сподобалося мені її частування та як вплинуло на мій апетит свіже повітря. І, не чекаючи відповіді, поцікавився, що б я вчинив, якби таке сталося в мене на батьківщині.
Я сердито пробурмотів, що в Європі мавп немає, а потім додав, що ті, яких привозять до нас як дивину, досить милі, кумедні, а найголовніше – помірні європейській людині. «Стосовно ж тутешнього чудовиська, – похмуро додав я, – то я б міг, мабуть, упоратися з ним, якби його вторгнення не було раптовим…»
Король на це тільки багатозначно гмикнув.
Щодня я ставав приводом для кепкувань придворних і слуг. Навіть моя добра Глюмдалькліч, попри ніжну приязнь до мене, була такою простосердою, що не проминала нагоди розповісти королеві про мої прогріхи. Якось вихователька дівчинки вирішила піти з нею за місто, щоб трохи подихати лісовим повітрям. Вийшовши з карети біля стежки, що вела до сосняка, дівчинка поставила мою скриню на землю, випустила мене, і я покрокував попереду моїх супутниць. На повороті лежав свіжий коров’ячий гній; мені ж раптом спало на думку показати дамам свою спритність і здолати перешкоду одним стрибком. Я розігнався, відштовхнувся – і відразу ж по коліна занурився в лайно. Насилу вибравшись із пастки, я переконався, що потопив свого капелюха. Слуга, як зміг, обтер мій закаляний одяг своїм носовиком, а Глюмдалькліч повернула мене, надзвичайно засмученого, назад до скрині. Королева і король одразу ж дізналися про цю прикру подію – і протягом кількох днів за моєю спиною щохвилини чувся сміх.
Розділ 6
Десь двічі на тиждень я був присутній при ранковому туалеті короля і спостерігав, як цирульник голить його. Спочатку я навіть боявся дивитися на гігантську бритву, але з часом звик і якось попросив голяра витягти з мильної піни півсотні волосинок його величності й віддати мені. Здобувши у теслі гладеньку трісочку, я надав дереву за допомогою ножа форму спинки гребінця. Потім, просвердливши найтоншою голкою, яку тільки спромоглася відшукати Глюмдалькліч, низку отворів, я вставив у них волосинки з королівської бороди й отримав досить-таки добрий гребінець. Це було дуже вчасно, тому що мій старий гребінець зламався, а в цій країні не було майстра для такої тонкої роботи.