Упродовж тривалих років Бробдингнег слабував на недугу, яка рано чи пізно вражає будь-яку державу. Багата шляхта прагнула захопити владу, народ відстоював свою свободу, а королі домагалися абсолютного панування. В результаті, постійно спалахували громадянські війни. Остання кривава чвара щасливо стихла тільки за правління діда нинішнього короля, і то лише завдяки взаємним поступкам. Ось коли в кожному місті й селі було створене ополчення, яке відтоді стоїть на варті державного ладу.
Розділ 8
У мене завжди було передчуття, що рано чи пізно я поверну собі волю, хоча, звісно, я не міг знати, коли і як це станеться. Англійський корабель, на якому я прибув сюди, був першим та єдиним біля цих берегів, і король суворо наказав у разі появи ще одного такого самого судна захопити його й доставити з усім екіпажем до Лорбрульгруда.
А тим часом його величність поставив на меті підшукати мені дружину. Йому подобалася думка виростити потомство особин мого зросту. Я натомість обурився: якщо ця ідея здійсниться, то моїх дітей, подібно до наших канарок, триматимуть у клітках і продаватимуть на забаву вельможним дамам. Усі в палаці поводилися зі мною ласкаво, я був улюбленцем королівської родини, однак мою людську гідність вражало таке недбале ставлення. Я добре пам’ятав, що мене купили як кумедну іграшку. Сум за родиною, за батьківщиною, бажання пройтися вулицею чи садом, не побоюючись бути розчавленим або скаліченим, не залишали мене.
Моє звільнення відбулося несподівано і набагато швидше, ніж я очікував.
Минуло вже два роки відтоді, як я опинився в Бробдингнегу. Якось король і королева запросили мене разом із Глюмдалькліч у подорож до південного узбережжя королівства. Я, як і зазвичай, мав їхати в своїй дорожній скрині, де висів гамак і були інші вигóди. Там я міг відпочивати, мій будиночок прекрасно провітрювався крізь зроблену теслею ляду у віку скрині, причому я сам, коли бажав, відсував і засував її.
Король мав намір пробути кілька днів у своєму замку поблизу Фленфласніка, міста, розташованого за вісімнадцять миль від морського узбережжя. Подорож настільки втомила нас із Глюмдалькліч, що бідна дівчинка буквально валилася з ніг. Я ж злегка застудився, одначе прагнення побачити океан було сильнішим за втому та нездужання.
І я вирішив схитрувати. Сказавши, що при нежитю мені буде корисніше подихати свіжим морським повітрям, аніж перебувати в ліжку, я умовив свою нянечку відпустити мене на берег із пажем. Ніколи не забуду, як довго Глюмдалькліч не погоджувалася (адже вона не могла супроводжувати мене), як докладно пояснювала пажеві, що робити, хоча той уже не раз гуляв зі мною. Вона ніби передчувала лихо, і її очі були сповнені страху та сліз.
Паж узяв скриню, де я лежав у гамаку, вийшов із замку й за півгодини дістався берегових скель. Одне з вікон у моєму будиночку було відчинене, і я тужливо вслухався в близький шум морського прибою. Я попросив пажа поставити мій будиночок на плаский камінь і сказав, що хочу трохи подрімати. Мені злегка паморочилося в голові, ломило скроні та щеміло серце. Паж щільно причинив віконце, я знову заліз до гамака й несподівано міцно заснув.
Що сталося потім, я не знаю. Можливо, паж, переконавшись, що я сплю, вирішив прогулятися берегом; жодної небезпеки навкруги не було. Хай там що, прокинувся я від різкого поштовху – немов хтось із величезною силою смикнув за кільце, прикріплене до віка моєї скрині для зручності під час перенесення. І відразу ж я відчув, що моя кімната зі страшною швидкістю летить угору. Перший поштовх ледь не викинув мене з гамака, але невдовзі рух скрині став більш плавним. Не розуміючи, що відбувається, я відчайдушно закричав, але сенсу в цьому не було. У вікні, до якого я підбіг, мигтіли лише небо та хмари. Зверху долинали розмірені звуки, що скидалися на лопотіння пташиних крил, і тільки тоді я остаточно усвідомив увесь жах свого становища. Величезний птах – морський орел, який схопив дзьобом кільце на віку, – ніс мене високо над водою. Зараз він кине скриню на скелі та витягне з уламків моє нещасне тіло, щоб зжерти. Саме так цей птах чинить із черепахами, воліючи поласувати їхнім ніжним м’ясом.
Я забився в кут і за деякий час почув, що помахи крил стали частішими, а шум посилився. Моя скриня розгойдувалася, ніби вивіска на стовпі у вітряну погоду, потім почулися злий клекіт, глухі удари – і раптом я зрозумів, що падаю вниз зі страшною швидкістю. Мені перехопило дух. Удар, сплеск, який у моїх вухах пролунав гучніше за ревіння Ніагарського водоспаду, а потім на якийсь час стало темно, і я приготувався до смерті. Одначе скриня, неквапно погойдуючись, почала спливати. Я розплющив очі якраз тоді, коли у вікнах мого похідного будинку замріло світло.