Тут я зрозумів, що перебуваю в морі. Мабуть, на мого викрадача, коли той летів над водою, напав суперник, і під час сутички птах випустив кільце із дзьоба. Залізні пластини на дні скрині допомогли їй зберегти рівновагу і не дали розбитись об поверхню води. Вікна, дверцята і ляда на даху були щільно зачинені, й усередині мій будиночок лишився сухим. Я насилу вибрався з гамака і спробував трохи підняти ляду, щоб дістатися нагору або хоча б впустити трохи свіжого повітря, але у мене нічого не вийшло.
О, як би мені хотілося, щоб моя мила нянечка опинилася поруч! Не минуло й години, а ми з Глюмдалькліч розсталися навіки. Я похолов, подумавши про те, як бідна дівчинка сумуватиме, про гнів королеви та руйнування надій моєї маленької подружки на краще майбутнє. Отже, тепер мені доведеться самому дбати про себе і долати найрізноманітніші небезпеки.
Не багатьом мандрівникам доводилося потрапляти в таке складне й безнадійне становище: щохвилини з моєю скринею могло статися все що завгодно. Вона могла перекинутися чи розбитись об скелі; якби тріснуло хоч одне віконне скло, захищене тонкими ґратами, мені б загрожувала неминуча загибель.
Я помітив, що в дрібні щілини почала просотуватися вода, і поквапився їх хоча б чимось законопатити. Потім знову спробував трохи відчинити ляду – нагорі я міг бодай урятуватися від задухи. Протягом наступних чотирьох годин я у розпачі кидався по своїй клітці, думаючи тільки про те, як вибратися з цієї халепи. Навіть якщо скриня збереже плавність, іще кілька днів – і на мене чекає смерть від голоду, спраги та крижаної сирості.
Я пам’ятав, що до тильного боку моєї дорожної скрині прикріплено дві ковані скоби, у які під час подорожей протягувався шкіряний ремінь. І раптом мені здалося, ніби по скобах щось дряпнуло, потім скриню потягли, немов баржу на буксирі. Почалася трясця, вода плескала об стінки, часом у моїй кімнатці ставало зовсім темно. У мене зародилася невиразна надія на порятунок. Я миттю відкрутив один зі своїх стільців від підлоги, поставив його на стіл і видерся під самісіньку ляду. Мені вдалося зрушити її не більше ніж на долоню, але я набрав повні легені повітря і відчайдушно заволав. Потім, зістрибнувши вниз, прив’язав до палиці білу носову хустинку, просунув її у щілину та замахав імпровізованим прапорцем.
Однак ці сигнали не дали жодного результату, хоча моя кімната – і я це ясно відчував – уперто рухалася по воді. Так минуло близько години. Раптом скриня зупинилася, з гуркотом ударившись об щось тверде. Потім почувся дзвін ланцюга, який протягували через кільце. Я знову підібрався ближче до ляди, замахав носовиком та волав, поки не захрип. Скриня припинила розгойдуватися, і відразу ж почувся шум, тупіт ніг по даху й віддалені голоси. Я був у захваті, коли почув, як згори запитали англійською: «Гей, є хтось усередині? Відгукніться!» У відповідь я закричав щосили, що я англієць і благаю порятувати мене з цієї в’язниці. Мені відповіли, що скриню пришвартовано до судна й мені слід дочекатися, поки корабельний тесля зробить отвір у даху, щоб я міг вибратися звідти. Тоді я сказав моїм рятівникам, що це гайнування часу і нехай краще хтось із матросів витягне скриню за кільце з води та віднесе до каюти капітана. Почувся регіт, мені прокричали, щоб я не верз дурниць, – і тут я здогадався, що опинився серед людей, однакових зі мною на зріст. Прибіг тесля й миттю пропиляв отвір у даху. Згори спустили драбину, по якій я й виліз нагору. Від слабкості ноги мені підломилися, і матроси віднесли мене на корабель та поклали на палубі, закутавши в ковдру.
Мене засипали здивованими запитаннями, однак мені складно було відповідати на них. І не тільки тому, що мене морозило, мучила спрага й від болю розколювалася голова. Я зовсім розгубився, побачивши таку кількість пігмеїв. Я так довго жив серед велетнів, що мої одноплеменці здавалися мені мізерними карликами.
Капітан, містер Томас Вілкокс, помітивши в якому я стані, наказав доставити мене до себе в каюту. Цей гідний чоловік дав мені заспокійливих крапель і поклав до ліжка, порадивши добре відпочити. І справді, мені це було конче потрібно. Перш аніж знепритомніти, я переконливо попросив капітана принести до його каюти мій будиночок. Там є цінні речі – меблі з рідкісного матеріалу, гамак, шовкові та вовняні тканини, якими оббито скриню. Я відчиню її та покажу містерові Томасу всі свої багатства. Капітан вирішив, що я марю, і щоб заспокоїти мене, погодився виконати моє прохання. Потім він вийшов на палубу і звелів матросам перенести на корабель вміст скрині, причому зроблено це було вкрай недбало. Забравши зі скрині все, що здалося їм цінним та цікавим, матроси пустили мій будиночок плисти. Скриня незабаром наповнилася водою й потонула. Згодом я радів, що не був присутній при цьому, – таке видовище мене б дуже засмутило, оскільки нагадало б усе, що я пережив за ці роки.