За те, щоб вирушити на «Амбоїні» в Голландію, я запропонував капітанові Теодору Вангрульту взяти з мене будь-яку суму. Але він, дізнавшись, що я багато років прослужив корабельним хірургом і можу виконувати обов’язки лікаря, призначив мені половину звичайної платні.
Під час плавання не трапилося нічого, про що варто було б розповісти. До мису Доброї Надії вітер був попутний. Ми зробили зупинку лише на кілька днів, щоб запастися прісною водою. На шляху ми втратили чотирьох чоловіків із екіпажу – троє померли через запущені хвороби, а один біля берегів Гвінеї впав із бізань-щогли у воду, яка кишіла акулами.
Десятого квітня 1710 року «Амбоїна» щасливо прибула в Амстердам. Звідти я невдовзі вирушив до Англії на невеликому каботажному судні.
Шістнадцятого квітня ми кинули якір у порту Даунс, і я вперше за п’ять із половиною років ступив на землю своєї батьківщини. Із Даунса я, не зволікаючи, вирушив до Редрифа і прибув туди о другій годині дня, заставши дружину й дітей у доброму здоров’ї.
Частина четверта
У країні гуїгнгнмів
Розділ 1
Нехай мене справедливо засудять за мої бродяжницькі нахили, але маю зізнатися – пережиті колись небезпеки не згасили в мені пристрасті до пригод. Я був удома з дружиною та дітьми близько п’яти місяців і міг би назвати таке життя щасливим, та в глибині душі бачив щастя зовсім в іншому.
Залишивши вдома бідну вагітну дружину, я пристав на вигідну пропозицію – взяти під своє командування торговельне судно «Едвенчерер». Мореплавну справу я знав досить добре, а клопітна посада корабельного хірурга мені надокучила. Тому як лікаря для екіпажу я запросив молодого доктора Роберта П’юрефоя. Ми відпливли з Портсмута сьомого вересня 1710 року. Точно за тиждень біля острова Тенерифе ми зустріли корабель капітана Пококка з Бристоля, який прямував до бухти Кампече в Мексиці за сандаловим деревом і потім загинув під час урагану.
На «Едвенчерері» під час плавання від тропічної лихоманки померло кілька матросів, і я був змушений шукати на Барбадосі та інших Антильських островах, куди заходив за домовленістю з власниками мого судна, нових людей на їхнє місце. Одначе невдовзі мені довелося пошкодувати про це. Більша частина моряків, яких я найняв, мали темне минуле й потім виявилися піратами. На кораблі тепер перебувало п’ятдесят чоловік команди, а метою нашого плавання була торгівля з індіанцями, які населяють острови Південного океану, і дослідження маловивчених земель у цих широтах.
Розбійники, яких я необачно найняв, примудрилися дуже скоро схилити на свій бік решту матросів, і вони вирішили схопити мене й заволодіти судном. Якось уранці до мене в каюту вдерся натовп негідників, мене зв’язали по руках і ногах, погрожуючи кинути за борт, якщо мені спаде на думку чинити опір. Довелося підкоритись і визнати себе полоненим, тоді пірати розв’язали мене, прикували ланцюгом до ліжка й поставили вартового біля дверей моєї каюти.
Їхньою метою було захопити іспанські торговельні судна, одначе для цього пірати були надто погано озброєні й нечисленні. Тоді вони ухвалили рішення швидко продати всі товари, що перевозилися на кораблі, й вирушити на Мадагаскар, щоб прийняти на борт більшу кількість розбійників. Протягом кількох тижнів, поки відбувалася торгівля з індіанцями, я був зачинений у каюті, наче кріт у норі, але мені приносили їжу та питво і не завдавали шкоди, лише осипали прокльонами та погрозами.
Дев’ятого травня 1711 року в мою в’язницю спустився Джеймс Велч і оголосив, що ватажок піратів має намір висадити мене на берег. Розбійники дозволили мені надягти найкраще вбрання і взяти із собою вузол білизни; зі зброї мені дозволили взяти тільки кортик. Вони так поспішали, що не оглянули кишень мого сюртука, де було чимало грошей та деякі необхідні дрібнички. Потім мене посадовили в шлюпку, і вона вирушила в бік незнайомого берега, що виднівся приблизно в милі від корабля. Висадивши мене просто на обмілині, пірати повернули назад. При цьому вони навіть не повідомили, де ми, що це за суходіл і яка країна тут розташована. Незабаром вони вже були далеко, а мені довелося поквапитися на берег, оскільки починався приплив.