Я дістався берега, знайшов сухе місце на пагорбі й почав обдумувати своє становище. Запасів провізії мене позбавили, я був без зброї, сам-один і не знав, що може трапитися наступної хвилини. Навколо було безлюдно. Єдине, що мені лишалося, – просуватися вглиб острова, поки я не зустріну яких-небудь дикунів. У кишенях моїх лежали кілька зв’язок строкатих намист, каблучок і браслетів, і я сподівався за їх допомогою дістати прихильність тубільців, якщо вони не виявляться людожерами. Ухваливши таке рішення, я зітхнув, підвівся й почвалав геть від берега.
Переді мною розстелялася широка рівнина, розмежована на ділянки неправильної форми довгими смугами дерев і чагарників. Я придивився – дерева були дикорослими, а між ними прозирали зелені луки й поля, засіяні вівсом. Я просувався обережно, побоюючись, щоб хтось не кинувся на мене несподівано, і нарешті вийшов на дорогу, стоптану безліччю кінських копит і коров’ячих ратиць. Траплялися там і відбитки босих людських ніг.
У полі пустували якісь тварини; деякі з них сиділи на корчах найближчих дерев. Вигляд вони мали доволі дивний, і про всяк випадок я заліг за кущем, щоб поспостерігати за їхньою поведінкою. Це було нескладно – тварини верещали, як мавпи, метушилися по всьому полі. Я ніколи ще не зустрічав настільки огидних істот. Голова і груди в них були суцільно вкриті густим, у одних кучерявим, а в інших гладеньким волоссям, а решта тіла лишалася голою, обтягненою темно-коричневою брудною шкірою. Вздовж спини й зовнішнього боку лап тяглися смуги жорсткої щетини; хвоста не було. Я помітив також бороди, немов у цапів. Шерсть у тварин була найрізноманітніших відтінків – від чорного до вогненно-рудого, а пазури на всіх чотирьох лапах гострі, наче бритва. Самиці видалися мені меншими на зріст, ніж самці, вони мали чистіші обличчя, вкриті легким пушком. Рухалися тварини карачки і на задніх лапах, надзвичайно прудко та спритно залізали на найбільші дерева.
Надивившись на них, я знову повернувся на дорогу, сподіваючись, що вона приведе мене до жител тубільців. Та не встиг я й кроку зробити, як зіткнувся носом до носа з однією з цих мавпуватих істот – вона мчала просто на мене на задніх лапах. Тварина різко зупинилась і здивовано втупилася в мене. Я завмер, а коли вона – чи то з цікавості, чи то погрожуючи – простягла до мене лапу, я від несподіванки вихопив кортик і руків’ям ударив її. Тварина завищала так пронизливо, що мені заклало вуха, і зі швидкістю вітру кинулася тікати. І відразу ж ціле стадо її сородичів вистрибнуло на дорогу, оточило мене й люто загарчало.
Становищу моєму ніхто б не позаздрив. Мені нічого не залишалося, окрім як стрімголов кинутися до найближчого дерева, проте кілька тварюк мене випередили й залізли на нього, щоб напасти згори. Приготувавшись дорого продати своє життя, я притиснувся спиною до стовбура та розмахував кортиком, не дозволяючи цим тварюкам наблизитися до мене.
Раптом серед нападників виникла паніка; злякано лементуючи, вони поспіхом розбіглися. Почекавши трохи, я, не збагнувши, що відбувається, вирішив був повернутися на дорогу, але несподівано помітив у полі коня, який спокійно прямував до мене. Я подумав, що, вочевидь, саме він і спричинив утечу дивних тварин. Не знаю чому, але я залишився стояти, очікуючи, поки кінь наблизиться. Нарешті він опинився зовсім поруч і, здригнувшись, став як укопаний. Якийсь час він здивовано мене роздивлявся, потім двічі обійшов навколо та знову втупився в моє обличчя, задумливо ремиґаючи. Я хотів був рушити далі, але кінь заступив мені дорогу, лагідно дивлячись на мене та не виказуючи ані найменшого бажання завдати мені шкоди. Так хвилин зо п’ять ми пильно розглядали один одного.
Нарешті я наважився і простяг руку, щоб погладити шию тварини. Одначе кінь поставився до моєї спроби ніби з презирством, задер морду і правим переднім копитом відсторонив мою руку. Потім заіржав так виразно, що в моїй голові майнула дика думка – а чи не хоче він мені щось сказати своєю кінською мовою? При цьому кінь, як і раніше, не давав мені піти.
Подальші події мене просто вразили.
Звідкись з’явився ще один кінь, і тварини обмінялися церемонними привітаннями. Вигляд це мало такий. Кожен із коней підняв праве переднє копито, потім вони торкнулися ними один одного та ввічливо заіржали, причому не на одному подиху, як це буває в коней, а змінюючи тональність так, що звук їхнього іржання здався мені майже мовленням. Потім вони відійшли вбік і почали неквапом прогулюватися, бесідуючи між собою, ніби два чиновники, які обговорюють важливу державну справу. При цьому коні не припиняли скоса поглядати на мене, немов побоюючись, що я втечу. Я подумав, спостерігаючи за їхньою поведінкою: якщо свійські тварини тут такі розумні, то які ж їхні власники? Мабуть, це наймудріший народ на землі. Такі гадки повернули мені оптимізм, і я вирішив був іти, одначе пройти мені вдалося зовсім небагато.