Із цього приміщення двері вели до трьох суміжних кімнат, розташованих одна за одною на всю довжину будівлі. Ми з моїм сірим у яблуках приятелем пройшли до другої, і там кінь зробив мені знак зачекати, а сам рушив до третьої. Я метушливо витяг свої подарунки, маючи намір піднести їх господарям будинку: два ножі, три браслети з фальшивими перлинами, маленьке люстерко й намисто. Почулося кінське іржання, я нашорошився, сподіваючись почути людський голос, однак у відповідь почулося таке саме іржання, але ніжніше й тонше. Я вирішив, що цей будинок належить якійсь вельможній особі – дуже вже багато перешкод треба подолати, щоб побачитися з господарем, проте чому як слуг тут використовують самих тільки коней – це було вище за моє розуміння. Мене охопив страх – здавалося, що через злидні й лихо я остаточно з’їхав із глузду. Доклавши чималих зусиль, я нарешті озирнувся. Кімната, у якій мене залишили, була обставлена так само, як і перша, але більш витончено. Хоч скільки я тер очі й щипав себе, щоб позбутися мари, переді мною було те саме – я стояв на чистій глиняній підлозі, а вздовж стіни тяглись ясла з сіном. Не встиг я опанувати себе, як сірий кінь запросив мене увійти до третьої кімнати.
Усередині була дуже симпатична кобила з двома лошаками. Усі троє сиділи на охайних солом’яних циновках. Коли я зупинився, кобила відразу ж підвелася й наблизилася до мене. Однак я помітив вираз найглибшого презирства в її мигдалеподібних очах і почув те саме «єху!», звернене до сірого коня. На жаль, невдовзі я дізнався, що означає це слово! Потім кінь, проіржавши кілька разів «ггуун!», наказав, щоб я залишив кімнату. За нами пішов лошак, який, здогадно, прислужував у будинку.
Так само ми вийшли на заднє подвір’я. Там, подалі від головної будівлі, стояв досить-таки просторий сарай, куди мене й заштовхнули. На мій жах, там уже були ті самі огидні мешканці полів, яких я зустрів на шляху. Гурчачи, вони жадібно пожирали коріння й розривали пазурами сире м’ясо, судячи з усього давно протухле. Згодом я дізнався, що це були трупи собак, віслюків і корів.
Слуга за наказом сірого коня відв’язав одну з тварин, і ми знову вийшли на подвір’я. Нас поставили поряд. І поки коні порівнювали мене з мешканцем сарая, серце моє шалено калатало – я зрозумів, що мерзотне створіння зовні віддалено скидається на людину. Мене трохи втішило тільки те, що фізіономія мого сусіда мала широкі вилиці, приплющений ніс і вивернуті губи. Такі обличчя зустрічаються у немовлят деяких народів, яких дикунки матері тягають за спиною. Передні лапи єху, який стояв поруч зі мною, відрізнялися від моїх рук лише довжиною нігтів, кольором і товщиною шкіри та тильним боком долоней, укритих щетиною. В усьому іншому я був справжній єху, одягнений у європейський костюм.
Слуга-лошак простяг мені якийсь корінець. Я взяв його, понюхав і ввічливо повернув. Тоді він приніс із сарая кавалок віслюкової тушки, але м’ясо так смерділо, що я з огидою відвернувся. Слуга кинув м’ясо єху, і тварина жадібно проковтнула даток. Потім настала черга сіна й вівса, і я дав зрозуміти коням, що й вони мені не до смаку і не є моєю звичайною їжею. Між іншим, у мене відразу ж майнула думка: якщо я не зустріну тут звичайних людей, то невдовзі помру з голоду. Проте єху здавався абсолютно задоволеним життям.
Несподівано сірий кінь звернувся до мене. Він підніс копито до своєї морди, знаками даючи мені зрозуміти, що хоче знати: чим же я все-таки харчуюся? На щастя, десь поблизу заревла корова, я стрепенувся і показав, що зовсім не проти її подоїти. Дивовижно, але мене зрозуміли й знову повели до кінського житла. Там служниця-кобила подала мені велике глиняне горнятко молока, і я залюбки його осушив, одразу відчувши себе бадьоріше. Коні дивились, як я п’ю, дещо злякано і, проте, схвально. Після цього мені на певний час дали спокій.
Опівдні до будівлі під’їхав візок, у який були запряжені чотири сильні єху. У візку сидів кінь похилого віку – одразу було помітно, що це знатна і впливова особа. Кінь вибрався назовні й пішов до будинку, трохи кульгаючи на ліву передню ногу; мій хазяїн зустрічав його шанобливо та люб’язно. Мене залишили самого, і вперше я міг спостерігати, як тутешні коні обідають.
Вони влаштувалися в найбільшій кімнаті, де ясла стояли напівколом; гість і господарі церемонно сиділи на соломі кожен на своєму місці. Як перша страва подавалося сіно, як друга – овес, зварений з молоком. Гостя частували цією стравою в гарячому вигляді, решта їли її холодною. Над яслами розміщувався величезний ґратчастий короб із сіном, поділений на комірки за кількістю присутніх. Кожен кінь брав свою порцію – стримано, пристойно й акуратно. Ситі лошачки поводилися сумирно, слуги були моторні, а господарі – ввічливі з поважним гостем.