Я подякував моєму співбесідникові, проте запевнив його, що він помиляється. Мої батьки були прості люди, порядні в усьому, але не майновиті й не вельможні. І додав, що наша англійська знать зовсім не така, якою він її уявляє.
Її молодих представників від самого дитинства виховують у неробстві та розкошах. Так-сяк закінчивши навчання, золота молодь байдикує, розважаючись грою в карти, гульнею та сумнівними зв’язками. Життя їхнє порожнє й не має користі для суспільства. Протринькавши статки батьків, нащадки вельможних родів заради грошей одружуються з дівчатами з заможних сімей, але низького походження. Наречені їхні, як правило, дурні, негарні, хворобливі, чоловіки ставляться до них презирливо. Від таких шлюбів народжуються кволі діти. І не дивно – адже здорове й міцне тіло у знатних людей вважається чимось непристойним. А хирявість, землястий колір обличчя та млявий вигляд є ознаками благородної крові. Словом, духовні вади аристократів цілком відповідають фізичним і являють собою жахливу суміш пихатості, глупоти, невігластва, примх, розбещеності й погорди.
Розділ 7
Може здатися не зовсім правильним, що я виставив вади людського племені на позір перед свійською твариною. Та зізнаюся чистосердо – порівняння дивовижних чотириногих із людиною було зовсім не на користь останньої та докорінно змінило мій погляд на людське плем’я. Я дійшов висновку, що не треба щадити його, адже я прагнув бути чесним не тільки перед своїм проникливим хазяїном, а й перед собою. Я лише трохи жалів себе та своїх співвітчизників, оскільки чи знайдеться у світі людина, яка б не була прихильна до місця свого народження?
Була і ще одна причина. Я не прожив у країні гуїгнгнмів навіть року, але вже так любив і поважав її мешканців, що в мене виникло бажання ніколи більше не повертатися до людей та прожити решту життя серед цих дивовижних істот. Одначе доля вирішила по-іншому.
Коли я почасти задовольнив цікавість мого співбесідника, він запросив мене якось уранці до себе та виголосив доволі тривалу промову. Насамперед він повідомив, що багато роздумував і дійшов досить сумних висновків.
«Перепрошую, – мій хазяїн трохи збентежився, – але після того, що ви розповіли, я можу дивитися на людей тільки як на породу тварин, випадково наділених часткою розуму. Та й нею ви користуєтеся лише для заохочення своїх уроджених пороків і набуття нових. Фізично ваше плем’я, – голос мого співбесідника зміцнів, – якщо поглянути на вас, поступається нашим єху. Ви нетвердо тримаєтеся на задніх кінцівках, ваші лапи й пазури не годяться навіть для того, щоб просто лазити по деревах. Ви не захищені від сонця й вітрів, прохарчуватися вам складно, ви слабуєте на всілякі хвороби. Хоча ви й називаєте себе розумними істотами, усе, що відбувається на вашій землі, свідчить про інше. Я часто порівнював людське плем’я, його спосіб життя, звичаї з поведінкою наших єху. І дійшов остаточного висновку, що в розумовому плані та у способі життя між вами існує дивовижна схожість. Єху, – гуїгнгнм замислено ремиґнув і подивився мені просто в очі, – ненавидять один одного більше, ніж будь-які інші тварини. Колись я гадав, що причина цього – огидність, яку вони бачать у своїх братах, але не помічають у собі, однак тепер розумію, що помилявся: причини розбратів, які виникають між людьми, є тими самими, що і в єху.
І справді, якщо насипати п’ятьом єху корму, якого досить було б для п’ятдесяти, то вони, замість того щоб спокійно почати трапезу, неодмінно поб’ються. Кожен прагне все захопити собі. Ви ніколи не бачили, як дикі єху збираються стадами, зачувши здобич, і, виючи, накидаються на неї? Страшне видовище, скажу я вам. Відбуваються такі криваві битви, що блякнуть ваші описи військових дій. Дивно, але, на відміну від людських бійок, убивства в єху трапляються вкрай рідко – мабуть, тому що в них немає смертельної зброї, яку ви винайшли… Іноді дикі єху, що мешкають у заростях або в лісі, нападають на своїх сусідів зненацька. Одначе якщо вилазка закінчиться невдачею, вони, повернувшись на місце, починають битись одне з одним – саме так, як це буває у ваших усобицях.
У нашій країні де-не-де в землі трапляються блискучі різнокольорові камінці, – вів далі мій співбесідник. – До цих камінчиків єху мають особливу пристрасть. Вони готові рити землю зубами та пазурами весь день, аби заволодіти такою коштовністю. Здобич вони забирають із собою та ховають у потаємному місці. Це дуже скидається на людську нестримну жадібність. Якось я, заради експерименту, забрав купку камінців зі схованки. Тварина, побачивши, що її скарби зникли, здійняла такий ґвалт, що збіглося все стадо. Та пограбований єху не шукав співчуття – страшенно розлючений, він накинувся на сородичів. Протягом кількох днів він тужив і відмовлявся від їжі та питва. Нарешті я пожалів його і звелів слузі непомітно повернути камінці на місце. Єху відразу ожив, знайшовши їх, звеселився й відтоді став покірною та роботящою худобою. Природно, він негайно заховав камінчики в інше місце й не випускав нової схованки з очей.