Я зібрався на силі та ґречно подякував сірому коню за гостинність, сказав, що підкорююся рішенню Ради, хоча мені й не до душі залишати таку прекрасну країну. Якщо мені вдасться повернутися на батьківщину, я сподіваюся, що буду корисним для своїх співвітчизників, розповівши їм про гуїгнгнмів та їхній спосіб життя, який міг би бути взірцем для всього роду людського.
На це кінь відповів, що я маю два місяці для будівництва плавучої посудини, а допомагатиме мені гнідий слуга-огир, який дуже до мене прив’язався. На цьому ми й розсталися з моїм другом-гуїгнгнмом.
Перш за все я вирушив до того місця на березі, куди причалив. Ми з гнідим зійшли на пагорб, і я кинув оком на морську гладінь, що лежала переді мною. Мені здалося, що далеко-далеко на північному сході видніє щось, схоже чи то на острів, чи то на синювату хмару. І я вирішив покластися на долю.
Не зволікаючи, ми з гнідим вирушили до лісу, і я, видобувши ножа, узявся до роботи. Слуга, орудуючи гострим кременем, допомагав мені зрізати великі гілки. Так ми працювали щодня, і за шість тижнів нам вдалося спорудити щось на взір великої індіанської піроги, обтягненої бичачими шкурами, скріпленими конопляною мотузкою. Зі шкіри молодших тварин я викроїв вітрило, витесав весла, приготував запас провіанту і два глеки – один для молока, другий для прісної води. У великому ставку біля будинку сірого коня я випробував своє суденце, при цьому за моїми діями спостерігали як гуїгнгнми, так і єху, які не були зайняті роботою. Шви піроги я законопатив коров’ячим лоєм, потім завантажив її на найбільший візок, і мій гнідий слуга доставив її на берег моря.
Коли настав день відплиття, я пішов попрощатися зі своїм господарем та його сім’єю. Одначе гуїгнгнм захотів поглянути, як я відчалюватиму, і рушив на берег разом зі мною та одним своїм приятелем.
Близько години нам довелося чекати припливу. Серце моє тужливо стискалося, і коли я востаннє підійшов до коней, то готовий був стати перед ними навколішки. Але сірий у яблуках похитав головою та простяг передню ногу до моєї руки. Я міцно потис його копито, кивнув решті, відвернувся і побіг до піроги. Уже наступної миті я щосили гріб назустріч крутій припливній хвилі.
Дехто може сказати, що я поводився досить дивно. Проте якби ці критики були знайомі з гуїгнгнмами, вони змінили б свою думку.
Розділ 10
П’ятнадцятого лютого 1714 року, рівно о дев’ятій годині ранку, я вирушив у цю відчайдушну подорож. За попутного вітру я спочатку йшов на веслах, а потім, побоюючись, що швидко втомлюся, вирішив підняти своє маленьке вітрило. Гуїгнгнми стояли на березі доти, доки пірога не зникла вдалині.
Моєю метою було досягти якої-небудь землі, тож я спрямував своє суденце туди, де колись помітив на небокраї острів. Я хотів оселитися там, збудувати хатину і спробувати вижити самому – мені страшно було думати про те, щоб повернутися в цивілізований світ, у суспільство жалюгідних єху.
Я не забув, що три роки тому, перед тим як команда покинула мене у відкритому морі, наше судно курсувало приблизно на десять градусів південніше від мису Доброї Надії. Тому я вирішив іти на схід – назустріч ранковому сонцю, сподіваючись рано чи пізно дістатися південно-західних берегів Австралії. Там напевне знайдеться годящий для мене острівець. Вітер, не вщухаючи, дув із заходу, і близько шостої вечора я помітив удалині щось схоже на суходіл.
Це був голий стрімчак із невеликою бухтою, що утворилася внаслідок ударів хвиль. Я загнав туди своє суденце, заліз на стрімчак і чітко розрізнив на сході смужку суходолу. Переночував я у пірозі, а рано-вранці ступив на незнайомий берег.
Узбережжя здалося мені зовсім незаселеним і відлюдним, однак я не наважився віддалитися від берега, тому що не мав зброї. Боячись запалювати вогнище, я поснідав молюсками, яких зібрав біля прибережних скель. Упродовж трьох днів я харчувався молюсками та ловив рибу, яку з’їдав сирою, намагаючись зберегти свій запас провізії. На щастя, неподалік був прісний струмок.
На четвертий день я все ж таки ризикнув вирушити на розвідку. Одначе, пройшовши менше ніж милю, на одному з пагорбів я раптом помітив тубільців, які сиділи біля вогнища. Вони були зовсім голі та, коли помітили мене, залементували. П’ятеро з них кинулися в мій бік – і мені не спало на думку нічого кращого, як щодуху помчати назад до піроги. Уже на березі мене наздогнала стріла тубільця, що вп’ялася в ногу. Кульгаючи, я заліз у човен і відплив так хутко, як тільки зміг. Відпливши на кабельтов, я вирвав наконечник стріли, вичавив кров і промив рану солоною водою – стріла могла виявитися отруєною.