Людина спостережлива й розумна, він одразу ж заперечив: якщо я настільки правдивий, то маю дати йому слово не робити більше дурниць, інакше він замкне мене в каюті до самого Ліссабона. Я пообіцяв, проте додав, що не хочу бачитися ні з ким із команди, оскільки зовнішність матросів викликає в мене гостру неприязнь.
Наше плавання тривало без особливих пригод. Іноді я бесідував із капітаном, усіляко намагаючись приховати огиду до людського роду, якої він намагався не помічати. Проте здебільшого я перебував на самоті у своїй каюті. Капітан умовляв мене змінити вбрання дикуна на кращий одяг, та врешті-решт я погодився тільки на дві нижні сорочки, які сам прав і міняв через день.
Ми прибули до Ліссабона п’ятнадцятого листопада 1715 року.
Перш аніж зійти на берег, капітан змусив мене накинути його плащ із капюшоном, щоб навколо нас не зібрався цікавий натовп. Він привіз мене до себе додому й уважив моє прохання нікому не розповідати про моє життя серед гуїгнгнмів – в іншому разі я ризикував бути звинуваченим у єресі та потрапити на вогнище інквізиції. Оскільки ми з Педро де Мендесом були однакові на зріст, я носив одяг капітана. Він був неодружений, тож, окрім трьох чоловік прислуги, ніхто не був присутній під час наших трапез і бесід. Потроху я почав звикати до його товариства й навіть вряди-годи насмілювався визирнути у вікно. Те, що я побачив, вразило мене, одначе згодом мій страх перед людьми настільки послабшав, що якось я зважився вийти з капітаном на прогулянку. На вулицях Ліссабона було задушно, галасливо й неймовірно брудно.
За два тижні дон Педро, якому я розповів про свою родину, нагадав, що час би мені повертатися додому, оскільки в мене є обов’язки перед близькими. Мене вже чекають у порту на готовому до відплиття англійському судні. Удома я зможу жити, як мені подобається. Він досі вважав, що країна гуїгнгнмів – плід моєї розпаленої уяви, однак я погодився з його аргументами і залишив Ліссабон. Дон Педро надав мені невелику суму грошей, посадив на корабель і обійняв на прощання, що я пережив досить терпляче.
Дружина й діти зустріли мене радісно – адже вони вже втратили будь-яку надію побачити мене живим. Однак маю зізнатися, що зустріч у порту Даунса викликала в мені суперечливі почуття, головним із яких була неприязнь. Діти дратували мене, а дружина здавалася зовсім чужою. Вдома вона, бідна, спробувала обійняти мене й поцілувати, але я відштовхнув її, здригаючись із жаху, і ледве не знепритомнів…
Тепер, коли я пишу ці рядки, минуло п’ять років від дня мого повернення до Англії. Тривалий час я не міг терпіти присутності навіть найближчих мені людей, а інших єху – й поготів. І сьогодні я забороняю всім їсти й пити з мого посуду, без попередження торкатися моєї руки, без стуку входити до мого кабінету.
Трохи призвичаївшись до власного будинку, я найперше купив двох прекрасних лошачків. Я утримую їх у чудовій стайні, і після коней моїм найближчим другом став конюх. Я дуже люблю запах, який він приносить із собою зі стійла. Мої гуїгнгнми прекрасно мене розуміють, я бесідую з ними по кілька годин на день; вони не знають ані вуздечки, ані сідла й міцно прив’язалися до мене та одне до одного.
Післямова
Отже, милий читачу, я розповів тобі правдиву історію моїх мандрів, які тривали шістнадцять років і сім місяців. При цьому я понад усе дбав про те, щоб зберегти істину, а не прикрасити її. Звісно, подібно до інших мандрівників, я міг би здивувати тебе неймовірними байками, та я віддав перевагу тому, щоб викласти все напряму, простою мовою, дотримуючись тільки фактів.
Я б усім серцем волів, аби був ухвалений закон, який зобов’язав би кожного мандрівника, перш аніж він дістане дозвіл на друкування своїх нотаток, присягатися перед державним чиновником у тому, що все, про що він пише, є безумовно правдивим. Тоді деяким письменникам, котрі прагнуть швидкого поширення їхніх творів, довелося б замислитись.
В юності я залюбки читав різні книжки про подорожі, але після того, як мені довелося відвідати більшу частину земної кулі й на власні очі побачити те, про що написано в книжках, я відчуваю огиду до творів, які безсоромно зловживають людською довірливістю. Тому я взяв за правило, і від нього ніколи не ухилявся – суворо дотримуватись істини. У цьому допомагає приклад гуїгнгнмів, серед яких мені довелося прожити тривалий час.
Не виключаю, що мандрівники, які колись відвідають країни, описані мною, знайдуть у моїй книжці дрібні помилки й неточності, але це мене не засмутить, оскільки я писав не для слави і грошей, а зовсім з іншою метою – заради виправлення людей. Хто, дізнавшись про доброчесне й осмислене життя гуїгнгнмів, не застидається власних пороків? І невже мудрі принципи управління державою, втілені в Бробдингнегу, не гідні наслідування? А хіба немає в Європі держав, де повновладно хазяйнують єху, причому найгірші з цих створінь? Тому я й надаю розсудливому читачеві змогу самостійно доходити висновків.