Хоч ми й говоримо, що нагорода та кара є найголовнішими важелями в руках кожного уряду, але ніде, крім Ліліпутії, не бачив я, щоб це втілювалося в життя. Кожен, хто подасть достатні докази, що на протязі семидесяти трьох місяців він точно виконував усі закони країни, має право на певні пільги відповідно до свого стану та гідності і на деяку суму грошей і спеціальних коштів. Крім того, йому дають титул снілпола, або законника, який додається до його імені, але не переходить у спадщину. Коли я сказав їм, що в нас закон підтримують тільки за допомогою кари і не згадують про нагороди за дотримання його, вони визнали це за величезний дефект нашого державного ладу. Через це статуя правосуддя в їхніх судових установах має шість очей — двоє спереду, двоє ззаду і по одному з боків (що означає пильність), а в руках у неї: в правій — розкритий мішок із золотом, а в лівій — меч у піхвах, і це означає, що вона радше нагороджує, ніж карає.
Призначаючи кого-небудь на посаду, ліліпути насамперед звертають увагу на його моральні якості, а лише після того — на здібності. Вони вважають, що коли вже влада є чимось необхідним для людства, то кожна звичайна людина здатна бути на тій чи іншій посаді; і що провидіння ніколи не мало наміру робити таємницю з громадських обов’язків, виконувати які дано нібито небагатьом, найбільшим геніям, котрих народжується навряд чи й по троє на сторіччя. Вони гадають, що правдивість, справедливість, поміркованість і подібні до цього якості — до снаги кожному і що вправи в цих чеснотах, у супроводі досвіду та добрих намірів, роблять кожного здатним служити своїй країні, крім випадків, коли потрібні спеціальні знання. На їхню думку, найвища розумова обдарованість не може замінити моральних чеснот, і найбільш небезпечно — віддавати посади до рук таких людей, бо помилка, зроблена з незнання, але з добрим наміром, ніколи не матиме для загалу таких фатальних наслідків, як вчинки людини з нахилом до пороків та з великими здібностями приховувати, розвивати й захищати їх.
Невіра в божественне провидіння так само внеможли-влює призначення на державну посаду, бо, на думку ліліпутів, коли королі представляють на землі провидіння, то було б безглуздям, якби вони користалися з послуг людей, що заперечують існування того, чиїм ім’ям вони діють.
Розповідаючи про ці та про інші закони, про які йтиметься далі, я попереджаю, що маю на увазі лише споконвічні інституції країни, а не скандальну розбещеність — наслідок звироднілості природи людської. Ганебну, приміром, практику здобувати високу посаду витанцьовуванням на канаті або звичай давати відзнаки за стрибки через ціпок чи лазіння під нього — хай занотує це собі читач — запровадив лише дід теперішнього імператора, і сучасного розвитку свого вони дійшли тільки через невпинне зростання ролі партій та фракцій.
За невдячність ліліпути карають смертю (як — читали ми — бувало і в інших народів), вважаючи, що той, хто відповідає злом на добро, мусить бути ворогом решти людності, якій він нічим не зобов’язаний, і тому така людина не достойна жити.
їхні погляди на обов’язки батьків і дітей дуже різняться від наших. Оскільки поєднання самця з самицею базується на великому природному законі розмноження та продовження роду, то ліліпути гадають, що чоловіки з’єднуються з жінками, як і інші тварини, саме з цих мотивів і що на природному ж принципі побудована і їхня любов до своїх малят. Із цих міркувань вони не дозволяють, аби дитина вважала себе зобов’язаною батькові за те, що він дав їй життя, або матері за те, що та породила її на світ, бо, по-перше, життя людське, в якому стільки злиднів, зовсім не благо само по собі, а по-друге, кохаючись, батьки дбали зовсім не про їхнє щастя. З таких та інших міркувань, ліліпути вважають, що батькам менше, ніж будь-кому іншому, слід довіряти виховання їхніх дітей, і в кожному місті є державні дитячі будинки, куди всі батьки, крім селян та робітників, мусять віддавати на виховання та навчання своїх нащадків обох статей, як тільки вони досягнуть двадцятимісячного віку, коли в них, гадають ліліпути, з’являються певні зачатки слухняності. Ці школи бувають різних типів, залежно від стану батьків, окремі для хлопців та дівчат. Учителі там дуже досвідчені й готують дітей до життя, відповідно до становища їхніх батьків та їхніх власних здібностей і нахилів. Спершу я скажу дещо про будинки для хлопців, а тоді — для дівчат.