Пригадую, коли я був у Ліліпутії, колір обличчя цих малесеньких людей, здавався мені найкрасивішим у світі. Коли ж з приводу цього я розмовляв з одним із тамтешніх учених, щирим моїм приятелем, то він сказав, що обличчя моє здається йому із землі куди красивішим та приємнішим, ніж зблизька, коли я беру його на руку і підношу впритул до свого лиця, яке з першого погляду, признався він, просто жахнуло його. Він казав, що бачить у моїй шкірі глибокі ями, що кожна волосинка моєї бороди вдесятеро товща за щетину кабана, а колір обличчя — багатобарвний і взагалі неприємний для ока. Я ж, мушу признатись — зовнішністю не гірший більшості земляків моєї статі й дуже мало засмаг, подорожуючи. З другого боку, розмовляючи зі мною про дам імператорського двору, він часто говорив, що в одної — ластовиння, в другої — завеликий рот, у третьої — задовгий ніс, чого я ніяк не міг добачити. Щоправда, такі міркування досить недоладні, але я хочу поділитися ними, щоб читач не подумав, ніби ці величезні створіння — дійсно потворні. Навпаки, мушу сказати, вони — гарний народ, і риси обличчя мого хазяїна (дарма що він був тільки фермер), коли я дивився на нього за шістдесят футів знизу, здавалися дуже пропорційними.
По обіді мій господар пішов до своїх робітників, давши, скільки я міг бачити з його голосу та жестів, дружині наказ подбати про мене. Я був дуже втомлений і хотів спати. Помітивши це, господиня поклала мене на своє ліжко і вкрила чистою білою носовою хусткою, не меншою за розміром та не менш цупкою, ніж парус нашого військового корабля.
Я спав близько двох годин, уві сні перенісся до дружини та дітей і страшенно засумував, коли, прокинувшись, побачив себе у величезній кімнаті, футів з двісті-триста завдовжки та з двісті заввишки, на широченному двадця-тиярдовому ліжку. Моя господиня в якихось хатніх справах вийшла з дому і зачинила двері на ключ. Ліжко стояло за вісім футів від дверей. Певні природні потреби змушували мене зійти з нього. Кликати когось я не наважувався, а якби й кричав, то з таким голосом, як мій, і на такій відстані від кухні, де була тоді вся родина, це не дало б ніяких наслідків. Поки я перебував у такому становищі, два пацюки видряпалися по завісі на ліжко і забігали по ньому, обнюхуючи повітря. Один із них підійшов майже до мого обличчя, і я, жахнувшися, схопився на ноги та видобув свій кортик, аби захищатися. Ці мерзенні тварюки мали сміливість атакувати мене з обох боків, і одна з них доторкнулася своєю передньою лапою до мого коміра; на щастя, я розпанахав їй черево, перш ніж вона встигла зробити якусь шкоду. Пацюк упав мені до ніг, другий, побачивши сумну долю товариша, кинувся навтьоки, залишаючи по собі криваві сліди з великої рани на спині, а я, вчинивши цей подвиг, почав походжати по ліжку, щоб звести дух і дати лад своїм думкам. Пацюки були такі на зріст, як великі дворові собаки, тільки куди моторніші та лютіші, і, коли б перед сном я зняв із себе пояс, на якому в мене був кортик, то вони, безсумнівно, зжерли б мене. Я виміряв хвіст мертвого пацюка. Він мав без дюйма два ярди завдовжки. Мені гидко було стягати тварину з ліжка, де вона все ще сходила кров’ю. Помітивши в ній деякі ознаки життя, я міцним ударом перетяв їй шию.
Незабаром увійшла до кімнати моя господиня і, побачивши мене всього в крові, відразу ж підбігла до ліжка і взяла мене на руки. Показуючи на вбиту тварину і всякими знаками я дав їй зрозуміти, що мені пацюк шкоди не завдав. Жінка надзвичайно зраділа і, покликавши наймичку, звеліла їй викинути пацюка у вікно щипцями. Потім вона поставила мене на стіл, де я показав їй мій закривавлений кортик, витер його об полу і вклав назад у піхви. Мені кортіло зробити ще одну річ, якої замість мене не міг зробити ніхто інший. Отже я намагався пояснити господині, що мене треба спустити на підлогу. А коли вона вволила моє бажання, сором не дозволив мені висловлюватися зрозуміліше, і я тільки показував пальцем на двері, та раз у раз уклонявся. Добра жінка з великими труднощами збагнула, нарешті, в чім справа, і, знову взявши мене на руки, вийшла в садок, де й поставила на землю. Я відійшов ярдів на двісті вбік і, на мигах попросивши її не дивитися та не йти слідом за мною, заховався між двох листів щавлю і там задовольнив вимоги природи.
Сподіваюся, ласкавий читач вибачить мені всі ці дрібні деталі. Нецікаві для низького, вульгарного розуму, вони, проте, допоможуть філософові збагатити свої думки та уяву і використати їх на благо і громадському, і приватному життю. А це ж і було єдиною метою оголошення друком цієї та інших моїх подорожей, де я старанно дотримуюся правди й уникаю будь-яких прикрас чи то наукового, чи то літературного характеру. Зокрема подорож до велетнів справила на мене таке сильне враження і так запала мені в пам’ять, що, описуючи її, я не оминув ані щонайменшої подробиці. Згодом, переглядаючи написане, я викреслив багато абзаців, які були в першій редакції, боячись докорів за нудність та дріб’язковість, у чому так часто, і, мабуть, небезпідставно, обвинувачують мандрівників.