Нарешті принесли драбини, і по них полізло кілька людей. Побачивши себе оточеною з усіх боків і зрозумівши, що втекти на трьох лапах їй не пощастить, мавпа залишила мене на даху, а сама побігла геть. Я опинився на висоті п’ятисот ярдів, кожної хвилини чекаючи, що мене скине вітром або я скочуся сам від запаморочення, і сидів там, аж доки на дах видерся один з челядників моєї няньки — бравий хлопець — і, поклавши мене в кишеню штанів, щасливо зійшов на землю.
Усяка погань, що її мавпа напхала мені повен рот, заважала дихати, і тільки після того, як моя нянька витягла її голкою і мене знудило, я відчув значне полегшення. Проте кляте створіння так пом’яло в своїх обіймах усе моє тіло, що я зовсім заслаб і мусив два тижні пролежати в ліжку. Король, королева і двір щодня посилали довідатися про моє здоров’я, а її величність кілька разів навіть відвідала мене. Мавпу вбили і видали наказ, що забороняв тримати цих тварин близько від палацу.
Одужавши, я пішов подякувати королю за його ласку, і його величність зволив багато сміятися з моїх пригод. Він запитував, про що саме я думав, як лежав у мавпячих лапах; як подобалося мені її частування та чи свіже повітря не підохочувало мене їсти. Йому цікаво також було знати, що зробив би я в такому випадку в Європі. Я відповів його величності, що в нас немає мавп, крім привезених, як дивинки, з чужих країн і таких маленьких, що я сам подолав би дюжину їх, якби вони насмілилися напасти на мене. А щодо жахливої тварини, з якою я оце мав справу (мавпа і справді-таки була зі слона завбільшки), то, якби я не розгубився трохи з несподіванки, а вдарив її ножем (говорячи це, я прибрав лютого вигляду й поклав руку на кортик), коли вона просовувала лапу в мій ящик, і завдав би їй, може, такої рани, що вона б утекла якнайшвидше. Говорив я це рішучим тоном людини, яка боїться, щоб її мужність не взяли під сумнів. Але промова моя тільки викликала голосний сміх, від якого, незважаючи на всю пошану до його величності, не могли втриматися присутні. Це навело мене на думку про марну спробу здобутися на повагу з боку тих, що живуть в умовах, які аж ніяк не можна рівняти до наших. А мораль моєї поведінки дуже часто ставала для мене ясною по моїм поверненні до Англії, де який-небудь нікчемний, поганий шахрай, не маючи ні благородного походження, ні особистих заслуг, ні дотепності, ні здорового глузду, пиндючиться та пнеться стати на рівну ногу з найвидатнішими особами королівства.
Щодня смішив я двір якою-небудь своєю пригодою, і Гламделкліч, хоч як любила мене, безжально оповідала королеві про мої витівки, що, на її думку, могли потішити її величність. Одного разу, коли дівчинка була не зовсім здорова, вихователька взяла її подихати свіжим повітрям миль за тридцять від міста. Коло стежки в полі вони вийшли з карети, Гламделкліч поставила на землю мій подорожній ящик, і я вийшов з нього погуляти. На стежці лежала купа коров’яку, і мені заманулося показати свою спритність, перестрибнувши через неї. Я розігнався, але, на нещастя, зробив закороткий стрибок і занурився в купу гною по коліна. Тільки з великими труднощами пощастило мені видобутися звідти, і один із лакеїв якомога старанніше обтер мене своєю хусточкою, бо я страшенно забруднив свій одяг. Гламделкліч не випускала вже мене з ящика, доки ми не повернулися додому, де про цю подію незабаром дізналася королева, а лакеї розголосили її серед придворних, і кілька днів усі там сміялися з мене.
Розділ VI