Я прожив уже два роки в цій країні, і на початку третього мені з Гламделкліч довелося бути супутником їх ве-личностям у подорожі до південного берега королівства. Мене, як я вже казав, возили в дорожнім ящику, що являв собою дуже зручну кімнату з двадцять футів завширшки. До чотирьох кутків стелі на шовкових нитках я почепив гамак, що зменшував тряску під час переїзду конем і правив мені за ліжко, коли я дорогою хотів спати. У даху, над самим гамаком, столяр, на моє прохання, пропиляв продухвину з квадратний фут завбільшки, щоб у спеку я спав при свіжому повітрі. Продухвину ту я міг затуляти дошкою, що рухалася в жолобках.
Добувшись кінцевої мети подорожі, король вирішив відпочити кілька днів у своєму палаці коло Фленфлесні-ка — міста миль за вісімнадцять від узбережжя. Гламдел-кліч і я дуже втомилися. Я трішки застудився, а бідна дівчинка почувала себе такою слабою, що мусила сидіти в кімнатах. Мені кортіло побачити океан, бо тільки ним міг би я втекти звідти, і, вдаючи з себе зовсім хворого, я просив віднести мене до моря подихати свіжим повітрям і відрядити зі мною пажа, якого я дуже любив і на якого мене іноді звіряли. Ніколи не забуду, як неохоче дала свою згоду Гламделкліч, як зворушливо наказувала вона пажеві доглядати мене і як ревно плакала, прощаючись зі мною, немов передчувала те, що мало статися. Хлопець забрав мене разом із ящиком і через півгодини приніс на скелястий морський берег. Тут я звелів йому поставити ящик на землю, підняв одну з віконних рам і почав сумно дивитися на море. Почуваючи себе погано, я сказав пажеві, що хочу трохи здрімнути в гамаку, щоб дістати полегшення, і ліг, а хлопець щільно причинив вікно, щоб я не застудився. Я невдовзі заснув; паж же, гадаю, не перечува-ючи ніякої небезпеки, пішов пошукати пташиних яєць між скель, бо зі свого вікна я й раніше спостерігав, як він шукає їх і знаходить по одному чи двоє в розколинах. Не знаю, чи й справді воно було так, але я раптом прокинувся, почувши, що хтось тягне кільце, закріплене до верхньої дошки ящика, щоб його легше було нести. Далі я відчув, що ящик піднесло високо вгору й потягло вперед з неймовірною швидкістю. Від першого поштовху я ледве не випав з гамака, але згодом розхитування стали спокійніші. Я раз у раз кричав якомога голосніше, та тільки без ніяких наслідків. Визираючи у вікно, я бачив лише небо та хмари. Над головою я чув шум наче від помаху крил і помалу почав усвідомлювати собі ввесь жах мого становища. Я зрозумів, що якийсь орел схопив дзьобом кільце мого ящика і тепер летить, щоб із висоти скинути його на скелю, де він розіб’ється, немов панцир черепахи, а орел витягне мій труп і склює його. Ці птахи дуже розумні та обдаровані надзвичайно гострим нюхом, що дозволяє їм знаходити поживу, заховану краще, ніж ото був я за дводюймовими стінками скриньки.
Незабаром шум посилився, помахи крил почастішали, і ящик заколивався, наче вивіска в бурю. Я почув, як орла (я певний був, що то був орел) кілька разів щось ударило з великою силою, а потім я полинув униз так швидко, що мені аж дух перехопило. Сплеск води, оглушливіший за ревіння Ніагарського водоспаду... і падіння припинилося. Із хвилину було тихо і темно, а потім ящик почав підійматись, і крізь вікно замерехтіло денне світло. Я зрозумів, що впав у море. Через вагу мого тіла, речей, що були в нім, і широких залізних пластин, для рівноваги закріплених по всіх чотирьох кутах внизу й угорі, мій ящик занурився футів на п’ять у воду. Я тепер, як і тоді, гадаю, що за орлом, який ніс мене, погнались інші орли, між ними зчинилася бійка за здобич, і він, захищаючись од нападу, випустив мене з дзьоба. Залізні смужки знизу ящика (вони були найміцніші) дали йому змогу зберегти рівновагу під час падіння і не розбитись об воду. Все в нім було добре припасоване, двері ходили не на завісах, а піднімались та опускалися, немов засувки, і це робило мій ящик таким суцільним, що в нього не пройшло і краплі води. Насилу злізши з гамака, я спершу наважився відсунути дошку в стелі, щоб упустити всередину свіжого повітря, бо без нього я ледве не задихнувся.
Як хотілося мені тоді бути знову з моєю любою Глам-делкліч, що з нею лише одна година розлучила мене на таку відстань! І, правду сказати, серед моїх власних нещасть я не міг не пожаліти свою бідну няньку, яка мала зазнати стільки горя, розлучившись зі мною і втративши королівську ласку та своє становище при дворі. Навряд чи хто з мандрівників був у тяжчій скруті, ніж був тоді я, кожної хвилини чекаючи, що ящик розіб’ється, або його принаймні перекине перший же порив вітру, чи хвиля проламає шибку, і смерть — неминуча, а захищали вікна самі залізні ґрати, прикріплені зовні для убезпечення від дорожнього випадку. Я бачив, як крізь численні шпарки, хоч вони були і невеличкі, в ящик починає проходити вода, і затуляв їх, як умів. Я був неспроможний підняти покрівлю, що зробив би охоче, бо, сівши зверху ящика, міг би прожити кілька зайвих годин проти того, як сидів би замкнений у цім (казав я) трюмі. Але якби я на день-два і запобіг небезпеці, то мене однаково дожидала смерть з голоду та холоду. Так перебував я чотири години, кожен момент вважаючи за останній, а подеколи навіть бажаючи вмерти.