Коли я прибув до мого будинку, про який змушений був розпитувати, й один із слуг відчинив мені двері, я нахилився до землі (немов гусак під ворітьми), щоб не стукнутись об одвірок. Цілуючись із дружиною, я зігнувся аж до її колін, щоб вона могла досягти моїх уст. Дочку, яка стала навколішки, щоб благословитись, я спершу не помітив, бо призвичаївся задирати голову й здіймати очі футів на шістдесят угору, а потім хотів підняти її одною рукою за поперек. На слуг і двох-трьох знайомих, що під той час були в нас, я дивився згори вниз, неначе велетень на пігмеїв. Жінці я дорікав за скнарість, бо мені здавалося, що вона з донькою звелися нанівець. Одне слово, я поводився так незвичайно, що всі вони, як капітан, побачивши мене вперше, вирішили, що я збожеволів. Згадую тут про це, як про зразок великої сили звички та забобонів.
Згодом я порозумівся і з родиною, і з приятелями, але жінка сказала, що ніколи більше не пустить мене подорожувати морем. Проте лиха доля мала наді мною сильнішу владу. Читач дізнається про це далі, а я тим часом закінчу другу частину моїх нещасливих мандрів.
ЖАЛІННЯ ГЛАМДЕЛКЛІЧ, ЩО ЗАГУБИЛА ГРІЛДРІГА
Пастораль
Улюблену згубивши грашку, бідна Гламделкліч
Стогнала, плакала й розпачувала день і ніч.
Англійська жодна міс ніколи так не сумувала,
Як білочку свою або горобчика втрачала.
Відклала дівчинка нескінчену мережку вбік,
Встромила голку в ліжечко, де спав колись Грілдріг,
Руками сплеснула і ляльку упустила долі,
Що, брязнувши, аж загула, як велетень з Гілдгола.
То плаче дівчина, неначе в лісі виє хуга,
То стиха хлипає, немов корова мука;
Проте ж лишається хороша і в такім відчаї.
Її скуйовджене волосся й сліз гірких ручаї
Нагадують укриту очеретом стріху хліва,
Що з неї, ніби водоспад, дзюрком дзюрить залива.
Даремно в домі всі вона щілинки обшукала
Та в кожну шпарочку в підлозі пильно зазирала.
«Невже ж ото на це, — у розпачі вона голосить, —
Побіля тебе день при дневі ставила я оцет,
По вінця кислою наллявши пляшку рідиною?
Ти в ній рибалив, і округ твого гачка юрбою
Звивались, гробаком принаджені із перчаківки,
Дрібні страхіття, що їм оцет править за домівку.
Напевне, в озері отім Грілдріг мій утопився».
Все з пляшки вилила, та в ній ніхто не об’явився.
«Не помогла тобі твоя відвага — каже, — Грілі.
Мале, слабке створіння мусило скоритись силі.
Тремтіла я, як часом наближався ти до кицьки
Або поблизу нас гуляли в креймахи хлопчиська
І круглі камінці круг тебе роями летіли
(Для хлопців — камінці, для тебе — величезні брили):
І я наважилась на юнака тебе сповірить!
Хіба пажам тим легковажним можна вірить?
Зіпсований двірським життям і ласий на грошву,
Він лордівні якійсь спродав цю забавку живу.
А, мабуть, злосливий жартун тебе пошматував
І, наче мусі крильця, руки й ноги відірвав.
По Бробдінгнегу буду я й тепер бродити,
Але тебе не стану вже додому приносити;
Бо хто простежити очима здатний путь вітрів?
Хіба знайти я можу прослідки, де ти ступив?
Чи не блукаєш ти, наляканий і сумовитий,
В гущавині зеленій, на камінні моховитім?
Чи, послизнувшися, не покотився ти з поганки
Й понівечений десь лежиш, мов після прочуханки?
А може, відпочить схотів, в троянді влаштувавшись
Або в пушку м’якенькому бросквини заховавшись?
Чи то у золотистому козельці він лежить,
Чи то у чорнобривці оксамитнім міцно спить,
Ти покажи мені, о, Флоро, тую любу квітку,
Що Грілі мій узяв собі за запашну бесідку.
Та ба! Тебе чи не занесли в інший бік думки?
Ввижаються тобі кохання й крихітки-жінки;
Твої пігмеї-діти, масенька твоя дружина,
Надібочки, з яких пишається твоя родина:
Цяцькові вікна, двері, зали всі у коминках —
Не більші розміром, ніж чашечки у щільниках.
Невже то задля них ти, Грілі, з нами розлучився
І в путь далеку в лушпайці від боба пустився?
Невже ж у ящичку твоїм, якщо тепер він в морі,
Додому, Грілі, я тебе не принесу ніколи?
Невже тебе я на руці своїй вже не побачу?
Долоні лінії ти перестрибував обачно
І, ледве будучи такий на зріст, як п’ядь дитини,
Наслідував усі манери справжньої людини.
Годинника мені накручувать ніхто не стане,
Немов матрос, що кітву витягає кабестаном.
А як же зграбно ніс він з чаєм блюдечко собі!
Дійницю молочарка так несе на голові.
Як із кліщами, що сир точать, бився він сміливо!
І як його вони боялися — то просто диво!»
Тут ніжний голос дівчині нещасній увірвався,
І гук його, мов з рупора, уже не розлягався.
Бурхливо плаче Гламделкліч і очі тре попухлі,
На сонце схожі під туман — червоні дуже й круглі.
Не марнотрать своїх ти сліз; вони більш придадуться,
Коли над доршем ньюфаундлендським річкою проллються.
Чудово рибу збереже ропа міцна, солона,
І їстимуть твою журбу в Європі по салонах.