Усі викликані особи зберігали точнісінько той зовнішній вигляд, який мали на цім світі, і це навернуло мене на смутні думки про виродження людської раси протягом останнього сторіччя. Я бачив, як сифіліс, з усіма його відмінами та різними назвами, змінив кожну рису на виду англійця, зменшив йому зріст, розслабив нерви, покво-лив мускули та сухожилки, пожовтив обличчя, зробив усе тіло млявим і безсилим.
Я спустився так низько, що попросив викликати кілька англійських селян старого гарту, що колись так славилися простотою їхніх звичаїв, їжі та вбрання, чесністю в торгівлі, справжнім духом волі, сміливістю й любов’ю до рідного краю, — і був глибоко зворушений, порівнявши померлих із живими та побачивши, як усі ті національні чесноти знеславлювали заради грошей їхні внуки, які, продаючи свої голоси під час парламентських виборів, набули всіх вад та розпусти, котрих можна навчитися при дворі.
Розділ IX
Настав день від’їзду, і я, попрощавшися з його високістю управителем Глабдабдрібу, повернувся з моїми ком-паньйонами до Мелдонади, де чекав два тижні на корабель, що мав відплисти до Лагнегу. Обидва джентльмени і ще дехто із знайомих великодушно дали мені їстівного на дорогу і прийшли проводжати на пристань. Плив я місяць. Дорогою нас захопив шторм, і ми змушені були взяти курс на захід, щоб потрапити в смугу пасату, яка сягає тут шістдесяти ліг. 21 квітня 1708 року ми ввійшли в річку Кламегніг, де лежить морський порт на південно-східному краї Лагнегу. Об’якорившись на відстані одної ліги від міста, капітан сигналом викликав лоцмана. За півгодини двоє їх були вже на кораблі і провели нас між дуже небезпечних тут мілин та порогів до великої бухти, де безпечно розмістився б цілий флот, стоячи на відстані кабельта від міського муру.
Деякі з матросів, чи то з необачності, чи то зі зрадництва, розповіли лоцманам, що я — чужинець і відомий мандрівник. Ті, у свою чергу, повідомили про це начальника митниці, який взяв мене на допит, тільки-но я зійшов на берег. Говорив він до мене мовою белнібарбі, що її завдяки торговельним зносинам знають там усі, а особливо моряки й митні урядовці. Я стисло і якомога докладніше розказав йому свою історію, утаївши тільки, що я — англієць, і назвавшися голландцем, бо я мав намір їхати до Японії і знав, що з європейців туди пускають тільки голландців. Отже, я розповів йому, як, зазнавши корабельної аварії коло берегів Белнібарбі, був викинутий на скелю та взятий на Лапуту, або летючий острів (про який він часто чував), і тепер пробираюсь до Японії, сподіваючись знайти там нагоду виїхати на батьківщину. Завідувач сказав, що мусить заарештувати мене й запитати вказівок від двору, куди напише негайно, і сподівається мати відповідь через два тижні. Мені дали непогану кімнату, і, хоч коло дверей її стояв вартовий, я міг користуватися великим садом. Поводилися зі мною досить гуманно і годували ввесь час коштом короля. До мене часто заходили різні люди, найбільше з цікавості, бо в місті стало відомо, що я з далеких країн, про які вони ніколи не чули.
За перекладача я найняв одного юнака з корабля, на якому приїхав. Він був родом з Лагнегу, але проживши кілька років у Мелдонаді, досконало знав обидві мови. З його допомогою я міг підтримувати з моїми гістьми розмову, яка складалася тільки з їхніх запитань та моїх відповідей.
Лист від двору прийшов саме тоді, як на нього чекали. У нім був наказ відвезти мене з моїм почтом, під охороною десяти кіннотників до Трелдрегдаба або Трілдрогдрі-ба (це слово, скільки пам’ятаю, вимовляють там двома способами). Увесь мій почт складався з одного бідного хлопчика-перекладача, і на моє уклінне прохання нам дали кожному по верховому мулові. За півдня перед нашим від’їздом послано було гінця повідомити короля про моє наближення і просити його величність призначити день і годину, коли б я з його ласкавого дозволу міг «вилизати пил коло його ніг». Такий там при дворі стиль, і я знайшов, що він цілком відповідає дійсності, бо за два дні по прибутті сам змушений був плазувати на животі до його трону, вилизуючи дорогою підлогу. Добре, що для мене як для чужинця, підлогу заздалегідь помили, і пилу на ній було мало. Таку увагу мають тут за особливу ласку, і виявляють її лише до найвельможніших осіб, коли вони просять аудієнції. Більше того: коли король приймає особу, яка має могутніх ворогів при дворі, то для неї підлогу навмисне вкривають пилом. Мені особисто довелося бачити одного вельможу, якому набилося в рот стільки пилюги, що, приплазувавши на належну відстань до трону, він не міг вимовити й слова. Становище, дійсно, безпорадне, бо тому, хто плюне або втре рота в присутності його величності, загрожує смертна кара. Є тут ще й такий звичай, якого я аж ніяк не можу похвалити. Бажаючи заподіяти кому-небудь зі своїх дворян не люту, спокійну смерть, король наказує посипати підлогу отруйним коричневим порошком, що полизавши його людина протягом двадцяти чотирьох годин неминуче мусить умерти. Треба визнати лагідність цього монарха та його піклування про своїх підданців (дуже бажано було б, аби європейські монархи наслідували його в цім) — він видав найсуворіший наказ ретельно мити після такої екзекуції заражену частину підлоги, і слуги, які не виконують його, ризикують накликати на себе гнів його величності. Я на власні вуха чув, як він розпорядився відбатожити пажа, що злісно не доглянув за миттям підлоги, і внаслідок його недбайливості отруївся на аудієнції один молодий, що подавав великі надії, лорд, якого король на той час і на думці не мав страчувати. Щоправда, цей добрячий монарх ласкаво звільнив бідолаху-пажа від батогів, коли той обіцяв, що надалі не робитиме так без спеціального наказу.