— Що то за щасливий народ, що кожна дитина в нього має шанс народитись невмирущою! Що то за щасливі люди, які завжди бачать живі зразки давніх чеснот і мають учителів, які щохвилини можуть навчати їх правил мудрості всіх минулих поколінь! Але найщасливіші, незрівнянно найщасливіші ті дивні стрелдбреги. Позбавлені загального лиха природи людської, вони мають змогу вільно мислити, бо мозок їхній — не пригнічений безнастанним жахом перед смертю.
Я висловив здивування, що ніколи не бачив при дворі цих видатних осіб, — а чорна пляма на лобі це така помітна ознака, яка не могла не кинутися мені в очі, — і не міг зрозуміти, через що його величність, такий розумний монарх, не використовує великої кількості стрелдбрегів як корисних і мудрих радників. Мабуть, думав я, доброчесність цих шановних мудреців занадто сувора для розбещених та розпусних придворних. А мабуть, як ми знаємо й по собі, молодь занадто легковажна та зарозуміла, щоб керуватися тверезими приписами старших. В усякому разі я вирішив при першій же нагоді поговорити в цій справі з королем, якщо він ласкаво допускатиме мене до своєї царської особи, і з допомогою перекладача відверто й докладно викласти йому свою думку. А втім, незалежно від того, пристане він на мою пораду чи ні, я вирішив з глибокою подякою прийняти посаду, яку він часто пропонував мені у своїй державі, і провести життя тут, розмовляючи з цими вищими істотами, якби вони ласкаво прийняли мене до свого товариства.
Джентльмен, що говорив мовою белнібарбі і до якого я оце звертався, посміхнувся, як звичайно з жалем посміхаються до неуків, сказав, що буде радий усякій нагоді затримати мене тут, і просив дозволу переказати мої слова решті товариства. Так він і зробив, і вони деякий час розмовляли поміж себе їхньою рідкою мовою, з якої я не розібрав і складу, а з виразу їхніх облич не міг зрозуміти, яке враження справили на них мої слова. По короткій мовчанці той-таки добродій сповістив, що його і моїм друзям (саме так він визнав за слушне висловитись) дуже приємно було вислухати мої розумні зауваження з приводу великого щастя та переваг безсмертя, і вони дуже хотіли б знати докладно, як би я сам улаштував своє життя, коли б мені судилося народитись стрелдбрегом.
Я відповів, що на таку багату та чудову тему легко говорити проречисто, а особливо мені, бо я завжди тішив себе мріями про те, що робив би, ставши королем, генералом чи знатним вельможею; щодо цього випадку, то я часто обмірковував у подробицях, як би я жив та що робив, коли б жив вічно.
— Отже, промовив я, — якби мені пощастило народитися стрелдбрегом, то, ледве навчившись одрізняти життя від смерті і тим зрозумівши своє щастя, я, по-перше, всіма способами намагався б забагатіти й, ощаджуючи та зберігаючи з такою метою, мав би підстави сподіватися років за двісті стати найзаможнішою людиною в королівстві. По-друге, я із самого дитинства почав би вивчати всі науки та мистецтва і, кінець кінцем, перевершив би всіх учених і артистів. Нарешті, я записував би кожну видатну подію в країні, безсторонньо занотовував би риси характеру цілих поколінь королів та міністрів, додавав би до цих нотаток свої зауваження і пильно слідкував би за змінами звичаїв, мови, одягу, їжі та розваг; це дозволило б мені бути живою скарбницею знання та мудрості, і я зробився б оракулом для всього народу.
Після шістдесяти років я ніколи б не одружився і жив би гостинно, але не витрачаючи разом із тим багато грошей. Розважався б я, виховуючи і наставляючи на праву путь молодих людей, які подають надії, і численними прикладами з моїх спогадів, досвіду та спостережень переконував би їх у користі доброчесності в громадському та приватному житті. Але найпершими і постійними товаришами моїми були б мої невмирущі брати, серед яких я вибрав би собі осіб із дванадцять, від найстаріших і до моїх сучасників. Якби кому бракувало статків, я дав би тому пристойне помешкання в моїм будинку і завжди запрошував би кількох до столу, закликаючи на додаток ще й невелику кількість найбільш гідних поваги смертних. Згодом втрата їх мало або й зовсім не смутила б мене, і я дивився б на їхніх нащадків так само, як ми щороку милуємося новими тюльпанами та гвоздиками в нашім садку, не шкодуючи за тими, що пов’яли минулого року.
Із цими стрелдбрегами я завжди обмінювався б думками, спогадами та спостереженнями, нагромадженими за довгий час. Ми стежили б за тим, як розпуста проймає світ, і на кожному кроці ставили б їй опір, попереджаючи та застерігаючи людство. І наші слова разом із дужим впливом нашого прикладу, мабуть, затримали б безперервне звиродніння натури людської, що на нього так справедливо скаржаться споконвіку.