До цього додайте ще приємність бачити різні революції по державах та імперіях і зміни у вищих та нижчих колах суспільства; руйнуються стародавні міста, а мізерні селища стають столицями; славетні річки, змілівши, перетворюються на ручайці, океан одходить від одного берега і затоплює протилежний; одкривають багато невідомих іще країн; найкультурніші народи перетворюються на варварів, а варвари — на цивілізовані нації. Я бачив би тоді винахід вічного руху, медицину для всіх, а інші галузі науки перед моїми очима дійшли б найвищого рівня досконалості.
А які дивні відкриття зробили б ми в астрономії, маючи змогу самі перевіряти всі наші передбачення, спостерігати віддалення та повернення комет і зміни в русі Сонця, Місяця та зірок!
Я довго говорив ще й на багато інших тем, що їх підказувало мені природне бажання нескінченного життя та земного щастя. Коли я скінчив, і зміст моїх слів було перекладено для всього товариства, між ними знялася жвава розмова місцевою говіркою, не без посмішок у мій бік. Нарешті той джентльмен, що ввесь час був мені за перекладача, сказав, що з доручення всіх дозволить собі з’ясувати мою помилку, якої я припустився через властиве всім людям недоумство, що до певної міри виправдовує мене. Виявилося, що стрелдбреги ті — особливість їхньої країни, бо такого народу нема ні в Белнібарбі, ні в Японії, де він мав честь бути посланником його величності. Населення обох держав з недовірою ставилося до його розповідей про них, та й моє, мовляв, здивування, коли він уперше сказав про стрелдбрегів, свідчить про те, що для мене це новина, яку я вважаю за малоймовірну. Під час свого перебування в обох згаданих королівствах він багато говорив на цю тему й помітив, що всі мріють про довге життя і вважають його за щастя, і той, хто одною ногою стоїть уже в домовині, щосили чіпляється другою за землю. Найстаріші люди сподіваються пожити ще хоч один зайвий день і вважають смерть за найбільше лихо, від якого природа завжди спонукає тікати. Тільки тут на Лагнегу жадоба життя не така гостра, бо приклад стрелдбрегів завжди у всіх перед очима.
Вигаданий мною план життя — нерозумний і нездійсненний, бо виходить він із припущень віковічної молодості, здоров’я та сили, а сподіватися на це не може й найхимерніша людина. Питання не в тім, чи захоче хто бути вічно юним, заможним і здоровим, а в тім, як провести нескінченне життя в тяжких умовах старечого зубожіння. Мало хто захотів би бути безсмертним у таких жахливих умовах, а, проте, в обох згаданих королівствах — і в Белнібарбі, і в Японії — він помічав, що кожен намагається якомога віддалити смерть, хоч як пізно вона приходить, і дуже рідко чував про людей, що помирають з радістю, хіба що змушені до цього пекучою журбою або фізичними муками. І він спитав, чи не спостерігав і я такого явища по тих краях, де мандрував, і на моїй власній батьківщині.
По цій передмові, він докладно розповів мені про їхніх стрелдбрегів. Він сказав, що до тридцяти літ вони живуть зазвичай так, як і всі смертні. Потім їх поволі огортають сум і пригнічений настрій, що раз у раз зростають, аж доки їм не мине вісімдесят років. Про це вони казали йому самі, бо в одному столітті народжується їх тільки двоє чи троє і узагальнювати спостереження через малу кількість об’єктів не можна. Дійшовши вісімдесяти років, що тут вважають за крайній вік, вони не тільки мають всі примхи та недуги інших старих людей, але й — на додаток до всіх їхніх немочей і недоумства — охоплені ще жахом перед страшною перспективою безсмертя. Вони не тільки вперті, зажерливі, похмурі, балакучі люди, але й нездібні до приятелювання, позбавлені будь-якої природної прихильності, яка ніколи не поширюється далі як до їхніх онуків. Головні пристрасті їх — то заздрість і нездійсненні бажання, причому заздрять вони найбільше порокам молоді і смерті старих. Роздумуючи про перші, вони бачать себе назавжди позбавленими можливості зазнавати почуттів приємності, а коли вздрять похорон, починають пхикати і ремствують, що інші йдуть до спокійного притулку, якого їм ніколи не дістатись. Вони пам’ятають лише те, чого вчили або що бачили замолоду, або за середнього віку, та й те погано, і, щоб дізнатися про якусь подію чи подробиці її, краще вдаватися до народних переказів, аніж до їхніх найясніших спогадів. Найменш нещасні серед них ті, що перейшли на дитячий розум і остаточно втратили пам’ять, їх більше жаліють і охочіше допомагають, бо їм бракує багатьох огидних прикмет, яких така кількість в інших. Якщо стрелдбрег одружиться з собі подібною, то держава з ласки своєї розриває шлюб при досягненні молодшим із членів подружжя вісімдесяти років. Закон вважає, що було б величезною несправедливістю карати ще й тягарем шлюбу тих, кого й так безневинно засуджено на нескінченне життя.