Відтоді він подвоїв турботи про мою освіту, виводив мене до всіх гостей і примушував їх поводитися зі мною якомога чемніше, пошепки пояснюючи, що це викликає в мене добрий настрій, а в гарному настрої я стаю ще втішніший.
Щодня бачачись зі мною під час лекцій і поза лекціями, він засипав мене питаннями про мене самого, на які я по змозі відповідав. У такий спосіб він поволі набував деяких, хоч і не досконалих, загальних уявлень. Було б нецікаво розповідати про поступовий перехід до справжньої розмови, але перша, більш-менш систематична оповідь моя про мене була приблизно така.
Я й давніш намагався пояснити йому, що приїхав із дуже далекої країни, що нас було близько п’ятдесяти душ і що подорожували ми морями у великій порожній дерев’яній посудині, більшій за будинок його милості. Я описав йому, як умів, корабель, за допомогою розгорненої хустки пояснив, як посуває його вперед вітер, розказав про те, як внаслідок сварки мене зсаджено на цей берег, як я ішов, сам не знаючи куди, доки він не врятував мене від переслідування тих огидних єгу. Коли він запитав, хто зробив корабель, і висловив здивування, що гуїгнгнми моєї країни довірили його диким тваринам, я мусив був попередити, що можу продовжувати своє оповідання лише тоді, як він дасть слово честі не ображатися, а тоді розкажу йому про обіцяні дива. Він згодився, а я повів розмову далі і сказав, що корабель будували такі самі, як і я, істоти, що на моїй батьківщині та й скрізь, де я був, є єдині розумні тварини, які всім керують; що приїхавши сюди й побачивши стільки розуму в гуїгнгнмів, був уражений не менше, ніж був би уражений він або його приятелі, знайшовши розумові здібності в єгу, що в них я визнаю схожість із собою в усім, але не розумію причин їхнього виродження та брутальної вдачі. Далі я запевнив його, що, якби мені судилось повернутися додому і розказати про їхню країну, як я й вирішив зробити, то всі подумали б, що я кажу те, чого не було, бо мої земляки (мушу сказати це при всій повазі до нього, його родини та друзів, і маючи його обіцянку не ображатися) навряд чи повірять, щоб на чолі нації стояли гуїгнгнми, а єгу були худобою.
Розділ IV
Мій господар слухав мене із виразом ніяковості на виду, бо сумнів або недовір’я так мало відомі в цій країні, що тубільці у відповідних випадках не знають просто, як триматися. Я пригадую, як в частих розмовах із моїм господарем, нам важко було порозумітися, коли, розповідаючи про натуру людську в інших частинах світу, я мусив торкатися неправди чи ошуканства. Завжди надзвичайно тямучий, він тут розумів мене з великими труднощами. На його думку, розмови мають на меті взаємне порозуміння та обізнання з фактами. Говорити ж те, чого в дійсності немає, значить перекручувати необхідне завдання розмови, бо тоді не можеш сказати, що зрозумів співбесідника, і краще залишити його в цілковитому невіданні, ніж подати неправдиві відомості, які змушують його чорне вважати за біле, а довге за коротке. Таке поняття було в нього про здатність брехати, таку зрозумілу людям і так повсюдно поширену серед них.
Але повернімось назад від цього відступу. Коли я запевнив його, що в моїй країні єдині панівні тварини — єгу, чого він аж ніяк не міг зрозуміти, господар мій захотів довідатися, чи є в нас гуїгнгнми і що вони роблять. Я сказав, що гуїгнгнмів у нас багато. Влітку вони пасуться на луках, а взимку їх тримають у будинках, де є овес і сіно, а спеціальні челядники єгу чистять їхню шкіру скребницями, розчісують їм гриви, миють ноги, дають їсти і роблять їхні постелі.
— Я добре розумію вас, — перебив мені мову хазяїн, — і мені цілком ясно, що хоч які розумні, як ви кажете, у вас єгу, та вашими господарями є все ж таки гуїгнгнми. Мені дуже хотілося б, щоб і наші єгу були такі слухняні.
На це я попросив його милість дозволити не розказувати далі, бо був певний, що моя оповідь буде йому дуже не до вподоби, але він наполягав, звелів мені познайомити його і з хорошим, і з поганим, і я сказав, що корюся йому. Зазначивши, що гуїгнгнмів у нас називають кіньми, я сказав, що це — найблагородніші, наймиліші, найміцні-ші й найпрудкіші серед наших тварин. У людей заможних і значних вони ходять під сідлом, возять карети та беруть участь у перегонах. Там їх доглядають і дуже піклуються про них, доки вони здорові й мають міцні ноги, а як тільки вони заслабнуть, їх продають або повертають на важку та брудну роботу, і вони служать так аж до смерті. По смерті ж їх білують, шкуру продають за безцінь, а тіло викидають у поле собакам та хижим птахам на з’їдення. Але коні звичайної породи не зазнають такої щасливої долі, бо більшість їх належить фермерам або візникам, які виснажують їх важчою працею і гірше годують. Я розповів також, як умів, як у нас їздять верхи, описав вуздечку, сідло, остроги, пугу, збрую та екіпажі, згадав про пластини з твердої речовини, що зветься залізом, які закріпляють їм до споду ніг, щоб їхні копита не бились об тверді кам’яні шляхи, якими ми часто їздимо.