Висловивши величезне обурення, мій господар сказав, що дивується і не розуміє, як насмілюємося ми сідати на спину гуїгнгнма, бо найкволіший із його челядників скине з себе найдужчого єгу або розтовче на смерть цю тварину, покачавшися з нею по землі. Я відповів, що коней у нас від трьох-чотирьох років починають призвичаювати до різної роботи, і тих, хто має непоправну впертість, використовують возити екіпажі. Коли вони ще молоді та вчаться, їх жорстоко б’ють за кожну помилку і нагороджують за добру поведінку; що самців, призначених під сідло або для запрягу, звичайно холостять у віці двох років, аби вибити їм дур з голови і зробити слухняними та прирученими; що всі вони дуже чутливі до нагород і до кари, але його милість мусить ласкаво взяти до уваги, що в них, як і в тутешніх єгу, нема і крихти розуму.
Мені доводилося часто відходити від теми, щоб дати моєму господареві певне уявлення про те, що я говорив. У них значно менше, ніж у нас, пристрастей і потреб, а тому їхня мова не така багата на слова, як наша. Але не можна описати благородного обурення, яке викликала в нього моя розповідь про наше поводження з гуїгнгнмами і надто про холощіння коней з метою перешкодити їм плодитися та зробити слухняними. Незважаючи на це, він усе ж таки визнав, що в тій країні, де з усіх тварин обдаровані розумом самі єгу, останні мають і керувати всіма, бо розум завжди й скрізь матиме перевагу перед грубою силою. Проте будова нашого, і зокрема — мого, тіла, на його думку, жодній тварині такого розміру не давала можливості використовувати цей розум для життєвих потреб, і він хотів знати, до кого більше подібні ті, серед кого я жив: до мене або до їхніх єгу. Я запевнив його, що я побудований так само, як і більшість моїх однолітків, але молодші від мене і самиці — куди тендітніші та ніжніші, і шкіра останніх, як правило, біла, немов молоко. На це він одмовив, що я, звичайно, відрізняюся від інших єгу, бо значно охайніший і не такий потворний, як вони, а щодо практичних переваг, то порівняння не на мою користь. Мої нігті і на передніх, і на задніх ногах зовсім некорисні для мене. Мої передні ноги він навряд чи може назвати ногами, бо ніколи не бачив, як я ходжу на них, вони занадто ніжні, щоб витримувати дотик до землі, тримаю я їх здебільшого невкритими, а вкривала, які я іноді вдягаю на них — не такого фасону й не такі міцні як ті, що на моїх задніх ногах. Через це я не можу ходити впевнено, бо якщо одна з моїх задніх ніг посковзнеться, я неодмінно мушу впасти. І він почав перелічувати всі хиби та вади мого організму: плоске обличчя, задовгий ніс, очі, розташовані спереду в лобі, так що я не можу дивитись убік, не повернувши голови; нездатність їсти, не підносячи до рота передніх ніг, для чого природа й дала їм ті суглоби. Не розумів він і того, навіщо стільки розколин і окремих частин на моїх задніх ногах, занадто ніжних, аби витримувати дотик до твердого чи гострого каміння без укриття, зробленого зі шкіри інших тварин; звертав увагу на непристосованість мого тіла до спеки та холоду, проти яких я мушу захищатись одягом, що його так нудно й клопітно вдягати й знімати щодня. Нарешті, знаючи, з якою огидою ставляться в них до єгу всі тварини (слабкіші — тікаючи, а сильніші — уникаючи їх), він, навіть припустивши, що ми обдаровані розумом, ніяк не міг збагнути, в який спосіб перемагаємо ми цю природну до нас антипатію з боку всіх живих істот, та ще й повертаємо її собі на користь. А втім, він волів відкласти обговорення всіх цих питань на потім, бо йому більше хотілося знати мою особисту історію, познайомитись із країною, де я народився, і з моєю діяльністю та пригодами перед тим, як я потрапив сюди.
Я запевнив його, що з надзвичайною охотою задовольню таке бажання, але боюсь, що не спроможуся висловитись досить ясно в багатьох питаннях, про які його милість не міг мати ніякого уявлення, бо в їхній країні я не бачив нічого схожого з ними. Проте я сказав, що намагатимуся зробити це якнайкраще, підшукуючи порівняння, й уклінно просив його допомогти, коли мені бракуватиме відповідних слів, на що він ласкаво дав свою згоду.