— Невдовзі я помру, — сказав я, далі посміхаючись. — Ймовірно, дуже скоро. Не маю часу, щоб його гаяти, та й узагалі мені нічого втрачати.
Але Вілл мав рацію. Я завжди його недооцінював. Чогось виявилося, що я повернутий обличчям не до членів групи Скіллу, а до шістьох стражників з оголеними мечами. Вбити себе — це одне. Інше — бути вбитим на очах тих, кому я прагнув помститися. Я обернувся, водночас відчуваючи, як мені запаморочилася голова. Наче це оберталася кімната, а не я сам. Підвів очі та побачив, що й далі стою лицем до мечників. Знову обернувся, ще й ще. Підлога піді мною погойдувалася, тонка кривава лінія на передпліччі почала пекти. Шанс зробити бодай щось із Віллом, Барлом і Карродом ставав тим меншим, що більше отрути просочувалося мені в кров.
Стражники неквапом наближалися, розступившись півколом і женучи мене вперед себе, наче я був заблуканою вівцею. Я позадкував, зиркнув через плече і на мить побачив членів групи Скіллу. Вілл стояв попереду з роздратуванням на обличчі. Я прийшов сюди вбити Регала. А все, що мені вдалося, — це роздратувати його підручного своїм самогубством.
Самогубством? — Десь у моїй глибині жахнувся Веріті.
Це краще за тортури. — Думка тихша за шепіт Скіллу, але, клянуся, я почув, як Вілл навпомацки її шукає.
Хлопче, припини це божевілля. Забирайся звідти. Йди до мене.
Не можу. Надто пізно. Нема лазівки. Відпустіть мене, ви тільки себе виявите.
Виявлю себе?
Скілл Веріті зненацька загуркотів у моїй голові, як грім у літню ніч, як штормові хвилі, що б’ються об сланцеву скелю. Я вже бачив таке раніше. Розлютившись, він використовував усю свою Скілл-силу в одному пориві, не думаючи, що трапиться з ним пізніше. Я відчув, як Вілл завагався, тоді занурився у це скіллення, тягнучись до Веріті та намагаючись висмоктати його.
Вивчіть цей урок, ви, зміїне кубло! — Мій король дав волю своєму гніву.
Скіллення Веріті було вибухом такої сили, з якою я ніколи досі не стикався. Ця сила не була скерована проти мене, та я однаково впав навколішки. Чув крики Каррода і Барла, гортанні вигуки жаху. На мить мої голова та сприйняття роз’яснилися, я побачив кімнату такою, якою вона й була, зі стражниками, що стояли між мною і групою. Вілл безтямно простягся на підлозі.
Можливо, лише я відчув, скільки сил затратив Веріті, щоб урятувати мене. Стражники хиталися, никли, як свічки на сонці. Я відвернувся і побачив двері позаду. Вони відчинилися, впускаючи ще стражників. Три кроки відділяли мене від вікна.
ЙДИ ДО МЕНЕ!
Цей наказ не залишав мені вибору. Він був наповнений його Скіллом і палючими літерами закарбувався в моєму мозку, злившись воєдино з диханням та биттям серця. Я мусив іти до Веріті. Це був одночасно вигук наказу, а тепер і благання. Мій король витратив усі свої резерви, щоб порятувати мене.
Вікно було затягнуте важкими завісами, а за ними товсте хвилясте скло. Це мене не стримало. Я вилетів назовні, сподіваючись, що внизу принаймні виявляться кущі, які трохи пом’якшать падіння. Натомість я вже за частку секунди гепнувся на землю серед скляних друзок. Стрибаючи, я розраховував на падіння з висоти бодай другого поверху, тим часом був на найнижчому. На мить я оцінив повноту насланої Віллом ілюзії. Тоді схопився на ноги, далі стискаючи ніж та меч, і побіг.
Територія за крилом для слуг не була добре освітленою. Я благословив темряву і помчав у неї. Позаду чув крики, тоді Барла, що вигукував накази. За мить підуть моїм слідом. Пішки не втечу. Я звернув у густішу темряву стаєнь.
Від’їзд гостей з балу розворушив стайню, додавши там роботи. Більшість челядників стояла, мабуть, перед палацом, тримаючи коней. Двері стайні широко відчинені в теплу літню ніч, усередині запалено смолоскипи. Я влетів туди, ледь не перечепившись об якогось челядника. Це була дівчинка приблизно десяти літ, худа й веснянкувата. Побачивши мою наготовлену зброю, вона сахнулася назад і закричала.
— Я просто візьму коня, — заспокійливо мовив я. — Тебе не скривджу.
Я сховав у піхви меч, тоді ніж, а вона тим часом відступала. Зненацька обернулася.
— Гендзе! Гендзе!
Побігла, вигукуючи його ім’я. Я не мав часу замислюватися про це. За три стійла від себе побачив чорного Регалового коня, що з цікавістю придивлявся до мене з-над ясел. Я спокійно підійшов до нього, простяг руку, потер йому носа, щоб нагадати про себе. Може, минуло вісім місяців, відколи він мене нюхав, але я знав його новонародженим лошатком. Він скубнув мене за комір, його грива лоскотала мою шию.