— Ходімо, Вихоре. Йдемо з тобою на нічні вправи. Як за давніх часів, еге ж, друже?
Я відчинив стійло, взяв коня за недоуздок і вивів. Не знав, куди майнула дівчинка, але більше її не чув.
Вихор був високим і незвиклим до їзди наохляп. Трохи брикався, коли я вилазив на його гладеньку спину. Навіть посеред усієї цієї небезпеки я відчув задоволення від того, що знову їду верхи. Ухопив скакуна за гриву, стис колінами, погнав уперед. Він ступив три кроки й зупинився перед чоловіком, що перекрив йому дорогу. Я глянув на недовірливе обличчя Гендза. Не міг стримати усмішки, бо таким шокованим той здавався.
— Це тільки я, Гендзе. Мушу позичити коня, інакше мене вб’ють. Знову.
Хтозна, — може, я сподівався, що він засміється і помахає мені на прощання. Однак він просто втупився в мене, стаючи дедалі білішим, — наче от-от знепритомніє.
— Це я, Фітц. Я не мертвий! Пропусти мене, Гендзе!
Гендз відступив.
— Милостива Едо! — вигукнув він, а я подумав, що зараз закине голову назад і засміється. Натомість він засичав:
— Звірина магія!
Тоді обернувся і втік у ніч, викрикуючи:
— Сторожа! Сторожа!
Я згаяв, мабуть, зо дві секунди, витріщаючись йому вслід. Відчув усередині болісний скрут, якого не зазнавав, відколи Моллі мене покинула. Літа дружби, довга щоденна спільна праця у стайні — усе це розвіялося у мить Гендзового забобонного жаху. Це було несправедливо, але його зрада викликала в мене нудоту. Мене обсипало холодом, проте я штовхнув Вихора п’ятами й занурився в темряву.
Він мені довіряв, цей добрий кінь, гарно вишколений Баррічем. Я скерував його подалі від освітленої смолоскипами під’їзної дороги і прогулянкових стежок, погнавши крізь квітники та насадження. Ми промчали повз групу стражників при купецьких воротах. Ті пильнували доріжку, але ми з Вихором із громом копит пролетіли крізь мураву і опинилися за ворітьми, перш ніж вони зорієнтувалися, у чому річ. Якщо я хоч трохи знаю Регала, завтра їх відшмагають.
За ворітьми ми знову помчали крізь сади. Позаду лунали крики погоні. Як на коня, звиклого до вуздечки, Вихор дуже добре реагував на мої коліна та вагу. Я вмовив його продертися крізь живопліт і виїхати на бічну дорогу. Ми залишили королівські сади позаду і галопом понеслися через кращу частину міста, по брукованих вулицях, де й досі горіли смолоскипи. Та невдовзі проминули й розкішні будівлі. Гнали повз заїзди, досі освітлені для подорожніх, минали темні зачинені на ніч крамниці, копита Вихора дудніли на глинястій дорозі. Було вже пізно, рух на вулицях невеликий. Ми мчали крізь них нестримно, як вітер.
Я дозволив коневі вповільнити біг, коли ми дісталися простішої частини міста. Тут вуличні світильники були рідшими, а кілька з них уже вигоріли. Попри це, Вихор відчував, як мені спішно, і тримав пристойний темп. Раз я почув іншого коня, що йшов прудким чвалом. Якусь мить думав, що це нас знайшла погоня. Тоді з нами розминувся гонець, що поспішав у протилежному напрямку. Навіть не стримав свого скакуна. Я їхав усе далі й далі, боячись почути позаду кінський тупіт, чекаючи сигналу рога.
Коли почав уже думати, наче ми втекли від погоні, виявилося, що Трейдфорд приховував від мене ще один сюрприз. Я дістався місця, яке було колись Великим торговим колом Трейдфорда. У найраніші дні міста тут був його центр, великий чудовий відкритий ярмарок, де можна було прогулятися і знайти товари з кожного кутка відомого світу.
Я так ніколи й не довідався, як ця прегарна площа виродилася, ставши Регаловим Королівським колом. Утім, доки ми їхали через відкритий круглий ринок, я бачив, як пирхає Вихор, почувши на бруківці під копитами запах старої крові. Давні шибениці та стовпи бичування, встановлені для розваги юрби, були там і досі, але додано інше приладдя та механізми, призначення яких я не знав і не хотів знати. Без сумніву, ті, які розмістять у новому Королівському колі, будуть ще вигадливіше жорстокими. Я підігнав Вихора і проминув усе це. Тремтів, мов від холоду, і молився, щоб Еда вберегла мене від них.
А тоді тремке відчуття смерчем скрутилося у повітрі, обвилося довкола моїх думок і вигнуло їх. Серце мені закалатало, якусь мить я думав, що це Вілл дотягся до мене Скіллом і намагається довести до божевілля. Але мої стіни Скіллу були настільки сильними, наскільки я міг їх тримати. Сумнівався, що Вілл чи хтось інший здатен на такий Скілл одразу після вибуху Веріті. Це щось гірше. Походило з глибшого, первиннішого джерела, зрадливого, мов чиста вода, до якої додано отрути. Вони вливалися в мене: ненависть, біль, задушлива клаустрофобія і голод, а довкола них обвилася страшна туга за свободою та помстою. Вони пробудили в мені все, що я відчув у підземеллях Регала.