Йшло це все з кліток. Уздовж краю кола стояли клітки, а з них віяло жахливим смородом, смородом заражених ран, виділень і гнилого м’яса. Та навіть ці тортури для мого носа не були такими сильними, як натиск пекельного Віту, що струменів із них. Тут тримали ошалілих звірів, що мали розривати людей — злочинців і перекованих, яких кидав їм Регал. Був там ведмідь, попри ґрати, ще й у тяжкому наморднику. Два великі коти, яких я ніколи досі не бачив, мучилися через поламані ікла та кігті, якими даремно пробували зламати ґрати, — а все-таки й далі вперто намагалися розсадити свою в’язницю. І величезний чорний бик, чиї роги розходилися віялом. Тіло нещасної тварини було обтикане дротиками зі стрічками, вони заглибилися в рани, з яких сочився гній, стікаючи йому по шкурі. Їхнє страждання передавалося й мені, благаючи визволення, але я, навіть не зупиняючись, бачив тяжкі ланцюги та замки на кожній клітці. Мав би відмичку, спробував би відчинити ці замки. Мав би м’ясо чи зерно, звільнив би їх, отруївши. Але нічого цього я не мав, а ще менше мав часу. Проїхав повз них, а хвиля їхня шаленства та муки накотилася і накрила мене з головою.
Я натяг повіддя. Не міг їх покинути. Але наказ «Йди до мене», закарбований у мені Скіллом, здійнявся і погнав мене вперед. Я не міг йому протистояти. Підігнав знервованого Вихора п’ятами і залишив тварин позаду, дописавши до Регалового рахунку черговий борг, сплати якого вимагатиму колись.
Світанок застав нас на околиці міста. Я й не здогадувався, що Трейдфорд такий великий. Ми дісталися повільного потічка, що впадав у ріку. Я підігнав Вихора у воду, тоді спішився і перевів його до протилежного берега. Дозволив коневі трохи попити, тоді поводив, тоді знову дозволив напитися. Весь цей час мій мозок кипів від тисячі думок. Мої переслідувачі, ймовірно, пильнуватимуть дороги, які ведуть на південь, сподіваючись, що я повернуся до Баку. Зараз я мав над ними чималу перевагу; доки рухаюся, в мене є добрі шанси втекти. Згадав хитромудро схований клунок, якого ніколи не поверну. Моє зимове вбрання, покривало, плащ — усе це для мене пропало. Раптом я почав міркувати, чи звинуватить Регал Гендза у крадіжці коня. Постійно згадував, з яким виразом в очах Гендз дивився на мене, перш ніж утекти. Я радів, що не піддався спокусі вистежити Моллі. Тяжко було бачити жах та огиду на обличчі друга. Я не хотів бачити їх і в її очах. Знову згадав німе страждання тварин, свідком якого зробив мене Віт. Тоді ці думки витіснило роздратування через те, що мій замах на Регала провалився, а потім ще й міркування, чи знайдуть отруту, якою я обробив його вбрання, чи, може, мені все-таки вдалося його вбити. Тут, заглушивши все інше, загримів наказ Веріті «Йди до мене», я не міг затулити вуха, щоб не чути цих слів. Якась часточка моєї свідомості була одержима ними, навіть і зараз гнала мене, веліла не гаяти часу на мислення чи пиття, а негайно сідати на коня і їхати, їхати до Веріті, я йому потрібний, він мені наказав.
А все-таки я схилився, щоб попити, і саме тоді, стоячи над водою навколішках, усвідомив, що не помер.
Я намочив у потічку рукав жовтої сорочки, тоді обережно відвів закривавлену тканину від рани. Розтин, який я собі зробив на передпліччі, був неглибоким, не більше ніж подряпина. Рана боліла, мала недобрий вигляд, та жодного прояву отрути не помітно. Я запізніло згадав, що тієї ночі двічі вбивав ножем і принаймні раз обтер його. Коли я різав собі руку, там, здається, не зосталося й сліду отрути.
Мені зненацька сяйнула надія, — наче справжній світанок. Шукатимуть мертве тіло при дорозі або ж отруєного чоловіка, що ховається десь у місті, надто слабкого, аби сісти на коня. Уся група Скіллу бачила, як я отруїв себе, і неодмінно почула мою цілковиту впевненість у неминучій смерті. Зуміють переконати Регала, що я помираю? Якось тяжко повірити, та я однаково сподівався. Знову сів верхи і швидко поїхав далі. Ми проїжджали повз обійстя, поля зі збіжжям, сади. Проминали селян на возах, що везли урожай до міста. Я їхав, притиснувши передпліччя до грудей, дивлячись прямо перед собою. Рано чи пізно хтось надумає розпитати людей, які прибувають до міста. Слід якнайкраще зіграти свою роль.
Нарешті нам почали траплятися ділянки незораної землі, на яких паслися вівці або гараґари. Невдовзі по полудні я зробив те, що, як знав, конче треба було зробити. На зарослому чагарником березі струмка спішився, знову дозволив Вихору напитися, а тоді розвернув його назад, до Трейдфорда.