— Ваша сережка визволенця. Маю клієнта, що збирає такі рідкісні речі. Здається, вона з клану Бутранів, правда? — спитала це вагаючись, наче боялася, що я ось-ось ошалію з люті.
— Не знаю, — чесно зізнався я. — Це подарунок друга. Не така річ, яку я хотів би проміняти на срібло.
Жіночка з розумінням усміхнулася, раптом трохи набравши певності.
— Ні, я знаю, що в цьому випадку йдеться про золото. Я б не образила вас, пропонуючи срібло.
— Золото? — недовірливо спитав я. Торкнувся маленької цяцьки у вусі. — За це?
— Звичайно, — полегшено згодилася вона, думаючи, що я хочу підбити ціну. — Бачу, зроблена вона якнайкраще. А клан Бутранів має таку репутацію. До того ж вона дуже рідкісна. Клан Бутранів відпускає рабів, але це нечасто трапляється. Це відомо навіть далеко від Чалседу. Якщо чоловік чи жінка носить татуювання Бутранів, ну то…
Небагато треба було, щоб втягти її у вчену розмову про чалседську работоргівлю, невільницьке татуювання і сережки визволенців. Невдовзі стало зрозуміло, що вона хотіла придбати сережку Барріча не для клієнта, а для себе. Мала предка, що визволився з рабства. Досі зберігала сережку визволенця, яку він отримав від своїх власників, як видимий знак того, що більше не є рабом. Лише така сережка, що належно відповідала б останньому клановому символу, витатуйованому на щоці невільника, давала змогу колишньому рабові вільно пересуватися Чалседом, не кажучи вже про те, щоб покинути країну. Якщо невільник завдавав клопотів, це легко можна було помітити за числом татуювань на його обличчі, прослідкувавши заодно, як він переходив із рук у руки. Така «лицева карта» свідчила, що невільник перейшов уже весь Чалсед, що він баламут і неслух, годиться хіба на галери та роботу в шахтах. Жінка попрохала мене зняти сережку і дати добре до неї придивитися. Звернула мою увагу на витонченість срібної сіточки довкола камінця — безсумнівно, сапфіру.
— Бачите, — пояснила вона, — раб мусить не лише здобути свободу, а й відслужити своєму власнику вартість такої сережки. Без цього його свобода — це тільки трохи довша прив’язь. Не може нікуди піти без того, щоб його затримали в першому ж місці перевірки, не може взяти роботи для вільного без письмової згоди свого колишнього власника. Колишній пан не відповідає більше за їжу чи притулок, але раб не має такої свободи від свого давнього власника.
Вона без вагання запропонувала мені три золоті монети. Це було більше, ніж плата за караван: я міг купити коня, і то доброго коня, та не лише приєднатися до каравану, а подорожувати з комфортом. Натомість я вийшов з її крамнички, доки вона не спробувала вмовити мене за вищу ціну. За мідяки я купив буханець грубого хліба і сів біля доків, щоб з’їсти його. Їв і міркував про багато важливих речей. Сережка, ймовірно, належала Баррічевій бабусі. Він згадував, що та була рабинею, але здобула свободу. Я намагався здогадатися, що означала для нього сережка, коли він давав її моєму батькові, і що вона означала для мого батька, коли він зберігав її. Чи знала це Пейшенс, коли передавала її мені?
Я тільки людина. Мене спокушала запропонована жіночкою платня золотом. Я подумав, що якби Барріч знав про мою ситуацію, то казав би мені продати сережку, бо моє життя та безпека дорожчі для нього, ніж ця підвіска зі срібла й сапфіру. Я міг придбати коня, верхи дістатися гір, знайти Веріті й покласти край постійній надокучливості його Скілл-наказу. Дошкуляв мені, мов свербіж у місці, яке не можеш почухати.
Я глянув на ріку і врешті постав перед лицем величезної подорожі попереду. Рушивши звідси, спершу мусив перетнути пустельну місцевість і дістатися Синього озера. Гадки не мав, як перебратися на той бік водойми. А там лісові шляхи, звиваючись, бігли передгір’ями до суворих земель Гірського королівства. У Гірському королівстві мені потрібна столиця, Джампі, де я мусив якось роздобути копію карти, якою користувався Веріті. Її було складено на основі старих записів із джампійської бібліотеки, можливо, оригінал і досі там. Лише ця карта зможе привести мене до Веріті, десь на невідомих землях за Гірським королівством. Мені потрібна кожна монета, кожна можливість, якою я міг би скористатися.
Та, попри все це, я вирішив залишити сережку. Не через те, що вона означала для Барріча, а через те, що вона означала для мене самого. Це був мій останній матеріальний зв’язок із моїм минулим, із тим, ким я був, із чоловіком, який мене виростив, навіть із батьком, що колись її носив. Напрочуд тяжко було змусити себе зробити те, що, як я знав, було мудрим. Я потягся вгору, розстебнув застібку, що тримала сережку у вусі. У мене все ще зосталися обрізки шовку з маскараду у Трейдфорді, тож я добре загорнув сережку в найменший із них і сховав у капшук при поясі. Крамарка надто нею зацікавилася і надто добре її розгледіла. Якби Регал вирішив мене розшукувати, то в описі фігурувала б і та сережка.