Потім я прогулювався вулицями, дослухався до людських розмов і намагався дізнатися все мені потрібне, не питаючи сам. Кружляв по ринковій площі, неквапом мандрував від одної ятки до іншої. Призначив собі на видатки щедру суму в чотири мідяки й витратив її на речі, що здавалися мені екзотичною розкішшю: торбинку трав для чаю, сушені фрукти, уламок дзеркала, казанок і кухлик. У кількох ятках із травами я питав про ельфійську кору, але чи то про неї не знали, чи то у Ферроу її називали якось інакше. Врешті сказав собі, що все гаразд, бо я й не збираюся робити щось таке, аби потребувати потім її відновлювальних сил. Сподівався, що це й справді так. Натомість із недовірою купив щось, зване насінням сонцекльошу. Мене запевняли, що воно додає людині сил і дає змогу обходитися без сну, хоч якою змученою вона була б.
Я знайшов лахмітницю, яка за два чергові мідяки дозволила мені переглянути все у своєму візку. Трапився плащ, смердючий, але придатний до вжитку, а ще гетри, що обіцяли мені стільки ж свербіння, скільки й тепла. Решту обрізків жовтого шовку я обміняв на хустину. У супроводі численних ущипливих зауважень лахмітниця навчила мене, як пов’язати її на голові. Як і раніше, я зробив із плаща клунок для своїх речей, а тоді подався до різницької дільниці на сході міста.
Такого смороду, як там, я ще досі не нюхав. Одна загорода з тваринами за іншою, а тоді ще і ще, справжні гори гною, запах крові й тельбухів із бойні та гострий дух чинбарні. Наче цього нападу на мій ніс було замало, все довкола повнилося ревом худоби, кувіканням гараґарів, дзижчанням мух і криками людей, що переганяли тварин з одної загорожі до іншої або тягли їх на заріз. Хоч як намагався, я не міг закритися від сліпої туги і страху тварин. Не мали ясного знання, що їх чекає, але запах свіжої крові та крики інших звірів будили в них панічний жах, рівний тому, який я пережив колись, простягшись на кам’яній долівці підземелля. А все-таки я мусив залишатися в цьому місці, бо тут каравани закінчували свою дорогу, а деякі інші починали її. Люди, що привезли сюди худобу на продаж, найімовірніше, рушатимуть назад. Більшість із них купуватиме інші товари, щоб не повертатися впорожні. Я сподівався знайти в одному з таких караванів якусь роботу і дійти з ним принаймні до Синього озера.
Невдовзі я впевнився, що не сам-один мав таку надію. Між двома тавернами перед загородами відбувався цілий ярмарок рядіння для всякої потолочі. Були там пастухи, що прийшли сюди з якимсь стадом від Синього озера, залишилися у Лендінгу, розтринькали тут свій заробіток, а тепер, без грошей і далеко від дому, шукали змоги повернутися. Для деяких погоничів це був звичний спосіб життя. Було й кілька молодиків, ті, очевидячки, прагнули пригод, подорожі та шансів розпочати нову, власну справу. Було й усяке міське шумовиння, люди, що не могли знайти постійної роботи або ж мали непосидющу вдачу. Я не дуже пасував до жодної з цих груп, та врешті став поруч із погоничами.
Я розповів, що моя мати недавно померла й записала весь маєток моїй старшій сестрі, якій я ні на що не здався. Тож рушив у подорож до дядька, що живе за Синім озером, але грошей вистачило тільки щоб добутися сюди. Ні, раніше я погоничем не був, але ми були досить заможними, мали коней, худобу, овець. Тож я ніби й знав, як із ними поводитися, а ще, як дехто казав, «мав підхід» до всякої німини.
Цього дня ніхто мене не врядив. Взагалі мало кого взяли, тож ніч змусила нас укластися там, де ми й простояли весь день. До нас підійшов пекарський челядник з рештками свого товару на підносі, я витратив ще один мідяк на довгий буханець темного хліба, посипаного насінням. Хлібом я поділився з кремезним чолов’ягою, чиє світле волосся вибивалося з-під хустини й закривало йому обличчя. В обмін за це Кріс запропонував мені трохи сушеного м’яса, ковток найгіршого вина, яке я будь-коли куштував, і силу-силенну чуток. Він був балакуном, а ще одним з людей того розряду, які в кожній справі займають найбільш крайнє становище і не стільки розмовляють, скільки сперечаються. Через те що я майже мовчав, Кріс швидко втяг інших людей у дискусію стосовно поточної політики Ферроу. Хтось розвів маленьке багаття, більше для світла, ніж для тепла, з’явилося кілька пляшок і пішли по колу. Я ліг, поклавши голову на клунок, і прислухався, вдаючи, наче дрімаю.