«Регал, — міркував я, — спроможний повірити геть у все, у що захоче». Зваживши на глибину його чаш вина й голову, одурманену димком, я не сумнівався, що досі він і сам вірить у свої дикі вигадки. Сто золотих за Чейда і ще сто за мене. Ну, я-то знав, за які мої останні вчинки заслужив таку ціну, але ламав собі голову, чим відзначився Чейд. Усі роки, які я провів із Чейдом, він завжди діяв, хоч і був безіменним та невидимим. Імені й досі не мав, але побите шрамами обличчя і схожість зі зведеним братом стали тепер відомими. Це означало, що хтось десь його бачив. Я сподівався, що цієї ночі він здоровий і в безпечному місці, хай де б це було. Якась моя частка прагнула повернутися до Баку та розшукати його. Наче я міг якось його вберегти.
Йди до мене.
Не важило, чого я хотів і що відчував. Однаково знав, що насамперед піду до Веріті. Я обіцяв це собі знову й знову, і нарешті мені вдалося поринути у сторожкий сон. Бачив сни, але вони були бліді, з легким дотиком Скіллу. Здіймалися, опадали та оберталися, мов гнані осіннім вітром. Моя свідомість, здається, піймала і перемішала думки про всіх, кого я втратив. Мені снилося, що Чейд п’є чай із Пейшенс та Лейсі. Він мав на собі накидку з червоного шовку, оздоблену узором із зірочок, дуже старого покрою. Поверх чашки поглядав на жінок, чарівно їм усміхався і викликав сміх навіть в очах Пейшенс, хоча вона здавалася дуже втомленою й виснаженою. Потім мені снилося, що Моллі виглядає з будиночка, а Барріч стоїть за дверима, щільно загорнувшись у плащ, щоб захиститися від вітру, і вмовляє її не турбуватися, він іде ненадовго, а всі тяжкі обов’язки можуть почекати, доки він не повернеться, вона має зоставатися вдома і дбати лише про себе. Я бачив уві сні навіть Целеріті, вона знайшла притулок у легендарних Крижаних печерах Голодного льодовика Бернсу і сховалася там з військами, які змогла зібрати, та численними людьми зі свого народу, що втратили дах над головою через наїзників-піратів. У моєму сні вона доглядала Фейт, яка страждала від пропасниці та гнійної рани, завданої стрілою, що влучила їй у живіт. Наприкінці мені приснився блазень. Він сидів перед каміном і вдивлявся у полум’я, його бліде обличчя, на якому не зосталося жодної надії, набрало кольору слонової кості. Я відчув, що він бачить мене у цьому полум’ї, що я глибоко зазираю йому в очі. Десь неподалік, але не надто близько, невтішно плакала Кеттрікен. Тут подібні сни скінчилися, хоча я бачив ще вовків, як вони полюють і заганяють оленя, та це були дикі вовки. Якщо мій вовк і був серед них, то він уже їхній, а не мій.
Я прокинувся з головним болем, а спину звело від твердого каменю, на якому я спав. Сонце щойно визирнуло, та я однаково встав, пішов до криниці, витяг води, щоб умитися і випити, скільки зумію. Колись Барріч казав мені, що випити багато води — це добрий спосіб втамувати голод. Це була теорія, яку я мусив сьогодні перевірити на практиці. Торкнувся вістря ножа, роздумуючи, голитися мені чи ні, і врешті передумав. Краще якомога швидше запустити бороду, щоб замаскувати шрам. Неохоче потер колючу щетину, яка завжди мене дратувала. Повернувся до інших, які й досі спали.
Тільки-но вони заворушилися, як з’явився чоловічок — присадкуватий коротун — і пронизливо закричав, що найме робітника, який допоміг би перегнати його овець з однієї загороди до іншої. Це була робота тільки на ранок, тож більшість погоничів заперечно похитали головою. Хотіли зостатися тут, де їх могли врядити на всю дорогу до Синього озера. Чоловічок замалим не благав, кажучи, що мусить перегнати овець міськими вулицями, тож конче треба з цим упоратися, доки не почнеться щоденний рух. Нарешті запропонував додати ще й сніданок. Справді думаю, що лише тому я кивнув головою і пішов за ним. Мав на ім’я Деймен і, доки ми йшли, постійно говорив, розмахуючи руками й без потреби мені пояснюючи, як, на його думку, слід поводитися з вівцями. Це добра отара, дуже добра отара, він не хотів би, щоб їм завдавали шкоди чи навіть полохали. Спокійно, повільно — ось найкращий спосіб переганяти овець. Я мовчки кивав головою, слухаючи його бідкання, і йшов за ним до загороди в далекому кінці різницької вулиці.