Трохи оддалік загороди була криниця з відром на дуже довгому ланцюзі. Невтомно працюючи, мені врешті вдалося наносити води до жолоба. Правду кажучи, я кілька таких жолобів наносив, перш ніж вівці напилися вдосталь і дали мені наповнити його доверху. Десь тоді приїхав віз із сіном, я старанно розділив пашу на чотири купи в кутках загороди. Це була чергова вправа на терплячість, бо вівці збиралися гуртом і їли з купи ще до того, як я її згромадив. Лише коли наїлися всі, крім найслабших, мені вдалося викласти по купі сіна в кожному кутку.
Пополудень я провів, черпаючи й тягаючи воду. Жінка дала мені великого казана, щоб її нагріти, показала усамітнене місце, де я міг би змити з себе найгіршу дорожню куряву. Моє передпліччя добре гоїлося. «Непогано, як на смертельну рану», — сказав я собі, сподіваючись, що Чейд ніколи не довідається, яку дурницю я утнув. Як він сміявся б із мене. Помившись дочиста, я наносив ще води до казана, аби, нагрівши її, випрати вбрання, куплене в лахмітниці. Виявилося, що плащ насправді світло-сірий, куди світліший, ніж я думав. Повністю змити з нього неприємний запах я не зумів, одначе, коли вішав його сушитися, він більше пах мокрою вовною, ніж попереднім власником.
Деймен не залишив мені жодного запасу харчів, але жінка запропонувала погодувати мене, якщо я натягаю води для бика та коней, бо ця робота дуже її змучила за останні чотири дні. Так я й зробив і запрацював обід із душенини та сухарів, а тоді ще й кухоль пива, щоб легше пішло. Потім заглянув до своїх овець. Упевнившись, що всі вони стоять спокійно, я за звичкою повернув до бика та коней. Стояв, спершись на паркан, дивився на тварин і міркував: що, коли б усе моє життя було таким? Зрозумів, що це було б незле, надто якби жінка, схожа на Моллі, чекала мене ввечері вдома. Підійшла довгонога біла кобила, потерлася носом об мою сорочку. Попросила, щоб я її почухав. Я її попестив і довідався, що вона нудьгує за веснянкуватою дівчинкою з ферми, яка приносила їй моркву та називала Принцесою.
Я замислився, чи хтось колись міг жити тим життям, якого прагнув. Може, Нічноокому нарешті це вдалося. Я щиро на це сподівався. Зичив йому всього найкращого, але був доволі самолюбним, аби сподіватися, що інколи він за мною нудьгуватиме. Я похмуро міркував, чи не тому Веріті не повертається. Може, йому набридли всі ці корони та престоли, і він копняком відкинув їх зі своєї дороги. Та, навіть думаючи так, я знав, що це неправда. Таке не про нього. Він рушив у гори, щоб підняти Старійшин нам на порятунок. А якщо не впорався з цим завданням, то вигадав щось інше. Хай там як, він мене покликав, щоб я допоміг йому в цьому.
Розділ 11. Вівчар
Чейд Фаллстар Падуча Зоря, радник короля Шрюда, був найвідданішим з відданих слуг престолу Провісників. Коли він служив королю Шрюдові, мало хто знав про його заслуги. Та це Чейда не засмучувало, бо він не належав до тих, що прагнуть слави. Ставив панування Провісників понад усе, понад себе самого й усі речі, істотні для більшості людей. Якнайповажніше сприймав присягу, складену ним королівській родині. По смерті короля Шрюда дотримав обітниці простежити, щоб корона перейшла до істинного спадкоємця. Тільки з цієї причини його шукали як злочинця, поставленого поза законом, бо він відкрито заперечив претензії Регала на титул короля Шести герцогств. У листах, розісланих усім герцогам, а також принцові Регалу, він, після літ мовчання, виявив свою особу, проголосивши себе вірним послідовником короля Веріті та поклявшись не підтримувати нікого іншого, доки не матиме явного доказу смерті короля. Принц Регал оголосив його бунтівником і зрадником, а ще пообіцяв винагороду за нього — живого чи мертвого. Всілякими хитрими штучками Чейд Фаллстар уникав королівської погоні та підтримував у Прибережних герцогів віру, що їхній король не помер, що він повернеться і поведе їх до перемоги над червоними кораблями. Багато дрібніших нобілів, утративши всяку надію на допомогу з боку «короля» Регала, чіплялися за цей поголос. Про це почали співати пісні. Навіть простолюд з надією казав, що їхній король-скіллер повернеться їм на порятунок, привівши з собою Старійшин.
Надвечір до каравану почали збиратися люди. Власницею бика та коней була жінка. Вони з чоловіком приїхали фургоном, який тягла упряжка волів. Розвели власне вогнище, приготували власну їжу і, здається, цілковито вдовольнялися власним товариством. Мій новий господар повернувся пізно, трохи напідпитку, і довго витріщався на овець, аби впевнитися, що я і нагодував їх, і напоїв. Він приїхав у візку з високими колесами, тягненому міцним коником, якого відразу ж віддав під мою опіку. Сказав мені, що найняв ще одного чоловіка, якогось Кріса. Я маю чекати, коли той прийде, і показати йому овець. Тоді зник у кімнаті, призначеній для сну. Я зітхнув сам до себе, подумавши про довгу подорож з балакучим Крісом і про те, чи не можна б якось її прискорити, але не нарікав. Натомість зайнявся коником — жвавою кобилкою на кличку Тарабарка.