Далі прибуло веселіше товариство. Це була група лялькарів з барвисто розмальованим фургоном, який тягла упряжка яблукастих коней. З одного боку фургон мав вікно, його можна було опустити під час лялькової вистави, а ще тент-навіс — той розкручували над сценою, коли знадоблялися більші маріонетки. Старший над лялькарями звався майстром Деллом. З ним було троє учнів, один лялькар-підмайстер, а ще менестрелька, яка приєдналася до них на час подорожі. Вони не розпалювали власного вогнища, а додали руху в будиночку жінки-господині — співом, стукотом маріонеток і численними кухлями елю.
Тоді з’явилося двоє візників зі двома возами, повними ретельно запакованого глиняного посуду, а вже наприкінці — господиня каравану з чотирма помічниками. Вони мали показувати нам дорогу та ще й виконувати багато інших обов’язків. Уже сам погляд на проводирку вселяв довіру. Мадж була жінкою міцної статури і з волоссям кам’янисто-сірої барви, зв’язаним ззаду шкіряною стрічкою, розшитою бісером. Здається, серед помічників були її донька та син. Вони знали водопої, чисті й недобрі, мали захищати нас від розбійників, везти додаткову їжу та воду, а ще домовлятися з кочівниками щодо проїзду через їхні пасовиська. Це останнє було не менш важливим, ніж усе інше, бо кочовики нерадо дивилися на людей, що перетинали їхні землі з тваринами, які випасали траву, потрібну їхнім власним стадам. Мадж скликала нас усіх того вечора, розповіла це все і нагадала, що вони триматимуть порядок і всередині нашої групи. Не терпітимуть жодних крадіжок чи інших неподобств, темп руху буде таким, щоб усі могли його витримати, господиня каравану розпоряджається при водопоях, домовляється з кочовиками, її рішення — закон для всіх нас. Я, разом з іншими, пробурмотів, що погоджуюся. Тоді Мадж та її помічники перевірили фургони, впевнилися, що всі вони придатні до подорожі, всі люди здорові і є достатній запас води та їжі на якийсь непередбачуваний випадок. Ми підемо зиґзаґом від водопою до водопою. У фургоні Мадж їхало кілька дубових бочок з водою, але вона наполягала, щоб кожен приватний фургон і його пасажири теж мали досить запасу для власних потреб.
Кріс прибув, коли сонце вже сідало, а Деймен давно вже лежав у ліжку у своїй кімнаті. Я сумлінно показав йому овець, а тоді вислухав нарікання, що Деймен не забезпечив нас приміщенням для сну. Була погожа тепла ніч із легеньким вітерцем, тож я не бачив підстав для невдоволення. Не сказав цього, дозволивши Крісові бурчати та ремствувати, доки не набридне. Я спав під самісінькою овечою загородою, пильнуючи заодно, щоб не наблизився жоден хижак. Кріс відійшов подалі та дратував лялькарів похмурим настроєм і розлогими повчаннями.
Не знаю, скільки я проспав насправді. Мої сни розступилися, наче завіси, які розвіває вітер. Мене насторожив голос, що шепотів моє ім’я. Здавалося, наче він надходить іздалеку, але, почувши його, я потрапив йому під владу, мов причарований. Побачив полум’я свічки — і щось потягло мене до нього, як заблуканого метелика. На широкому дерев’яному столі горіли чотири свічки, їхні запахи, змішуючись, заповнювали повітря. Дві високі виділяли пахощі мірики, дві менші, перед ними, — солодкий весняний аромат. «Фіалки, — подумав я, — і ще щось». Над свічками схилилася жінка, глибоко вдихаючи запах. Очі заплющені, обличчя покрите потом. Моллі. Знову промовила моє ім’я.
— Фітце, Фітце. Як ти міг померти й залишити мене в такому стані? Це мало бути інакше, ти мусив мене шукати і знайти, щоб я могла тобі пробачити. Ти мав запалити для мене ці свічки. Я не мала сама проходити крізь це.
Ці слова перебило сильне зітхання, наче від пронизливого болю, а з ним накотилася хвиля страху, який вона гарячково придушила.
— Усе буде добре, — прошепотіла Моллі сама собі. — Усе буде добре. Так повинно бути. Думаю, що так.
Навіть у Скілл-сні моє серце перестало битися. Я глянув на Моллі, вона стояла поблизу каміна в маленькій хатині. Надворі шаліла осіння буря. Вона вхопилася за край столу і наполовину присіла, наполовину схилилася над ним. На собі мала тільки нічну сорочку, волосся змокріло від поту. Я вражено дивився, як вона знову глибоко зітхнула, а тоді скрикнула. Це був не крик, а слабке хрипіння, наче ні на що інше вона не мала сили. За хвилину трохи випросталася і обережно поклала руку на живіт. Мене приголомшив його розмір. Такий роздутий, що вона здавалася вагітною.