Вона була вагітною.
Якби можна було знепритомніти уві сні, гадаю, я б так і зробив. Натомість у голові мені щось закрутилося, розставляючи в належному порядку всі слова, сказані нею, коли ми розлучалися. Я згадав день, коли Моллі спитала, що б я зробив, якби вона носила нашу дитину. Це ж про дитину вона казала, заради неї покинула мене, дитина була найважливішою в її житті. Не інший чоловік. Наша дитина. Вона пішла, щоб захистити нашу дитину. Нічого мені не сказала, боялася, що я не піду з нею. Краще не просити, ніж просити й дістати відмову.
І вона мала рацію. Я не пішов би. Надто багато всього відбувалося в Оленячому замку, на мене надто тиснули обов’язки перед королем. Це було дуже схоже на Моллі — сама вирішила піти, сама змагалася з усім. Нерозумно, але так схоже на неї, що я хотів її пригорнути. Я хотів її струсонути.
Раптом вона знову вхопилася за стіл: сила, що пропливла крізь неї, відібрала їй мову.
Вона була сама. Вірила, що я мертвий. І мала самотньо народити дитину десь у маленькій хатині, шмаганій вітром.
Я потягся до неї, скрикуючи — Моллі, Моллі, — та зараз вона зосередилася на собі самій, дослухаючись лише до власного тіла. Зненацька я збагнув роздратування Веріті, коли він не міг до мене докричатися, хоч як відчайдушно тягся.
Двері різко розчахнулися, впускаючи до хатини порив штормового вітру, а разом із ним струмені холодного дощу. Моллі, задихаючись, підвела очі, глянула.
— Барріч?! — зойкнула вона. Її голос був повний надії.
Я знову відчув хвилю здивування, але воно втонуло в її вдячності та полегшенні, коли його темне обличчя несподівано з’явилося у проймі дверей.
— Це тільки я, наскрізь мокрий. Так і не зміг роздобути сушених яблук, хоч скільки пропонував. Крамниці в місті порожні. Сподіваюся, борошно не промокло. Повернувся б раніше, але ця буря…
Кажучи це, увійшов досередини. Чоловік повернувся з міста, з торбою на плечі. Вода стікала йому по обличчі та крапала з плаща.
— Час настав, уже, — нестямно промовила Моллі.
Барріч впустив свою торбу, щільно зачинив двері та взяв на засув.
— Що? — спитав він, стираючи з очей краплі дощу й відкидаючи з обличчя мокре волосся.
— Маля надходить. — Тепер її голос став напрочуд спокійним.
Якусь мить він тупо на неї дивився. Тоді твердо сказав:
— Ні. Ми ж лічили, ти лічила. Це не може бути зараз. — Слова прозвучали несподівано сердито, так відчайдушно він хотів мати рацію. — Ще п’ятнадцять днів, може, й довше. Повитуха — я сьогодні з нею розмовляв і все залагодив — сказала, що днями зайде на тебе глянути…
Його мова урвалася, бо Моллі знову вхопилася за край столу. Напружилася, зціпила зуби, аж їй розімкнулися губи. Барріч стояв, як громом прибитий. Я ніколи ще не бачив його таким блідим.
— Мені повернутися до селища і привести її? — тихо спитав він.
На шерехаті дошки підлоги з дзюркотом стікала вода. Минула вічність, перш ніж Моллі перевела подих.
— Думаю, на це немає часу.
Він досі стояв, немов закам’янілий, вода з плаща текла на долівку. Не зайшов углиб кімнати, стояв нерухомо, наче вона була твариною, від якої всього можна сподіватися.
— Може, тобі треба лягти? — спитав невпевнено.
— Я пробувала. Коли лежу, болить так, що аж кричу.
Барріч кивнув головою, як маріонетка.
— То, думаю, краще тобі стояти. Звичайно.
Він так і не ворухнувся. Моллі благально глянула на нього.
— Це ж не може так відрізнятися, — видихнула вона. — Від лошатка чи телятка…
Його очі вирячилися настільки, що я аж білки цілком роздивився. Труснув головою, різко, безмовно.
— Але ж, Баррічу… більше нема нікого, хто може мені допомогти. А я… — не договорила, замість слів у неї вирвався крик.
Схилилася вперед, ноги під нею підігнулися так, що Моллі вдарилася лобом об край столу. Глухо зойкнула, в цьому звукові було стільки ж страху, скільки й болю.
Її страх змусив його стрепенутися. Ледь труснув головою, — мужчина отямився.
— Ні. Твоя правда, це не може аж так відрізнятися. Не може. Я робив таке сотні разів. Це те саме, я певен. Що ж. Гаразд. Подивимось. Усе буде добре, тільки дозволь мені… Ухх. — Барріч зірвав із себе плащ і кинув його на підлогу. Поквапом відгорнув з обличчя мокре волосся, тоді став навколішки поруч із нею. — Я збираюся до тебе доторкнутися, — попередив він, а я побачив, як вона трішки схилила голову, погоджуючись.