Тоді його впевнені руки торкнулися її живота, погладжуючи згори вниз, обережно, але впевнено, — так робив із кобилою, що ніяк не могла ожеребитися, а він їй допомагав.
— Тепер уже недовго, ще трішки, — сказав їй. — Воно вже опустилося.
Зненацька він набрав упевненості, я відчув, що його тон заспокоїв Моллі. Коли її прошивала чергова потуга, він тримав руки їй на животі.
— Все добре, отак.
Я сотні разів чув, як Барріч промовляв ці слова розради у стійлах Оленячого замку. В перервах між болями підтримував її руками й говорив, не замовкаючи. Називав її доброю дівчинкою, міцною дівчинкою, гарною дівчинкою, яка приведе зараз гарне маля. Сумніваюся, чи хтось із них прислухався до сенсу цих слів. Головною була інтонація. Якоїсь миті він підвівся, взяв покривало й постелив його на підлозі, поруч із собою. Без недоречних слів підняв нічну сорочку Моллі. Вона так і стояла, вчепившись за край столу, а він говорив тихо й заспокійливо. Я бачив, як по її мускулах пройшла хвиля спазмів, тоді вона скрикнула, а Барріч усе говорив:
— Давай, давай, ще трошки, ще трішечки, давай, молодець, а кого це ми маємо, хто це?
Потім дитина опинилася в його руках, голівка в одній складеній мозолястій долоні, друга долоня підтримувала маленьке скручене тільце, а Барріч зненацька сів на підлогу. Мав здивований вигляд, наче зроду нічого такого не бачив. Раніше я чув жіночі розмови про це, тож сподівався годин крику та калюж крові. Але на цій дитині було лише трішки крові. Малятко дивилося на Барріча спокійними блакитними очима. Сіра пуповина, що звисала йому з живота, здавалася товстою і грубою як порівняти з маленькими ручками та ніжками. Все мовчало, тільки Моллі тяжко дихала. Тоді вона зажадала:
— З ним усе гаразд? — Її голос дрижав. — Щось не так? Чого він не плаче?
— Усе з нею гаразд, — м’яко відповів Барріч. — Усе з нею гаразд. Вона така гарнесенька, то чого б їй плакати?
Він довго мовчав, приголомшений чоловік. Нарешті неохоче поклав маля на простелене покривало, відігнув ріжок, щоб прикрити.
— Маєш іще дещо зробити, дівчино, а тоді вже закінчимо, — хрипко сказав він Моллі.
Незабаром посадив її у крісло біля каміна, закутав у покривало, щоб не застудилася. Трохи повагався, тоді перерізав пуповину запоясним ножем, загорнув дитину в чисте полотно та вручив її Моллі. Та негайно ж розповила немовля. Доки Барріч прибирав кімнату, Моллі вивчила кожен дюйм донечки, ахала над її блискучим чорним волоссячком, делікатними вушками, малесенькими пальчиками рук і ніг та їхніми ідеальними нігтиками. Потім те саме зробив Барріч, тримаючи дитину та відвернувшись, щоб Моллі могла змінити просяклу потом нічну сорочку на свіжу. Дивився дуже пильно. Я ніколи не бачив, щоб він із такою напругою оглядав лошатко чи цуценя.
— Матимеш лоб Чівелрі, — тихо сказав він дитині. Усміхнувся їй, одним пальцем торкнувся щічки. Вона повернула голівку в бік дотику.
Моллі знову сіла на своє місце біля вогню, і Барріч віддав їй дитину, але примостився навпочіпки біля крісла, коли вона приклала немовля до грудей. Дитині знадобилося кілька спроб, щоб відшукати і піймати сосок, коли ж нарешті почала смоктати, Барріч полегшено зітхнув. З цього я зрозумів: йому перехопило подих від страху, що дівчинка не схоче ссати. Моллі дивилася лише на маля, та я зауважив, як Барріч підняв руки, щоб протерти обличчя й очі, і ці руки дрижали. Усміхнувся, і такої посмішки я теж досі в нього не бачив.
Моллі підвела на нього очі, а її обличчя було як ранкова зоря.
— Зроби мені чашку чаю, прошу, — тихо сказала вона, а Барріч кивнув, по-дурному щирячись.
Я виринув зі сну за кілька годин перед світанком, спершу не знаючи, коли перейшов від мрій до дійсності. Зрозумів, що мої очі розплющені і що я дивлюся на місяць. Годі описати мої тодішні почуття. Та поволі думки сформувалися, і я зрозумів, чого в попередніх Скілл-снах бачив Барріча. Це все пояснювало. Я бачив його очима Моллі. Він увесь цей час був із Моллі, дбав про неї. Вона була тим другом, якому він пішов допомагати, жінкою, якій могла придатися чоловіча сила. Він був там із нею, коли я був самотнім. Зненацька в мені хвилею піднявся гнів. Чого він не прийшов до мене і не сказав, що Моллі носить мою дитину? Та я швидко вгамував цей порив, зненацька зрозумівши, що він, може, й намагався це зробити. Чогось же повертався до хатки? Тут я замислився, що він подумав, заставши її покинутою. Що всі його найгірші побоювання стосовно мене справдилися? Що я здичавів і ніколи не повернуся?