Смерть наблизилася до неї настільки, що торкнулася її кінчиками крил, а вона не збиралася вмирати такою, як була, — незнаною менестрелькою дрібного шляхтича. Ні, вона прагнула здобути славу й гучне ім’я, стати свідком якоїсь події та скласти про неї пісню, яку співатимуть довгі роки. Тоді вона стане безсмертною: її пам’ятатимуть, доки співатимуть ту пісню. Здавалося б, що вона мала більші шанси стати свідком такої події, зоставшись на узбережжі, де палала війна. Але, наче у відповідь на моє непромовлене запитання, Старлінг запевнила мене, що хоче стати свідком чогось такого, де всі свідки зостануться живими. До того ж, як ти бачив одну битву, то бачив їх усі. У крові вона не вбачала нічого особливо музичного. Я погодився з цим, кивнувши головою.
— Ах. Ото ж я й подумала, що ти більше скидаєшся на вояка, ніж на вівчаря. Вівці не ламають комусь носа і не залишають таких шрамів на обличчі.
— Таке трапляється, якщо впадеш зі скелі, шукаючи їх у тумані, — похмуро сказав я.
За довгий час це було найбільше моє наближення до розмови з будь-ким.
Ми подорожували далі, просуваючись так швидко, як тільки дозволяли нам завантажені вози та овеча отара. Дні були дуже одноманітними. Околиця, яку ми проминали, теж була дуже одноманітною. Інколи траплялося щось нове. Час від часу біля водопоїв, до яких ми підходили, стояли табором інші люди. А якось трапилося щось схоже на таверну, господиня каравану доставила туди кілька діжечок бренді.
Одного разу за нами пів дня їхали якісь вершники, що могли бути бандитами. Та пополудні звернули з дороги, давши нам спокій. Або прямували кудись до власної мети, або вирішили, що наше майно не варте зусиль, пов’язаних із нальотом. Раз по раз нас обганяли інші люди, гінці чи кінні подорожні, яких не затримували ні вівці, ні фургони. Якось це був цілий загін вояків у барвах Ферроу. Проїжджаючи повз нас, вони дуже підганяли коней. Дивлячись на них, я відчував неспокій, наче якась тварина шкрябнула по стінах, що захищали мою свідомість. Чи їхали з ними скіллери, Барл, Каррод, а то й Вілл? Я намагався переконати себе, що це лише золото-коричневі форми так мене стривожили.
Іншого разу нас перепинило троє кочовиків із племені, на пасовиськах якого ми перебували. Приїхали до нас на міцних маленьких кониках, які зі збруї мали тільки недоуздок. Дві дорослі жінки та хлопець, біляві, під сонцем їхні обличчя засмагли до бронзового кольору. Хлопець мав на лиці витатуювані смужки, як у кота. Їхнє прибуття змусило караван повністю зупинитися. Мадж тим часом поставила стіл, заслала його скатертиною та заварила особливий чай, який подала з вареними у меду фруктами й коржиками, посипаними ячмінним цукром. Я не бачив жодної монети, що перейшла б із рук у руки, лише цю церемоніальну гостинність. Із поведінки кочовиків я зрозумів, що Мадж була їхньою давньою знайомою і що її син проходив науку, як домовлятися з ними щодо проходу.
Проте більшість днів була така сама. Ми вставали, їли, йшли. Зупинялися, їли, спали. Одного дня я піймав себе на міркуваннях, чи Моллі навчить нашу доню робити свічки й доглядати за бджолами. Чого б я міг її навчити? «Отруйництва і техніки задушення», — гірко подумав я. Ні. Вона навчилася б від мене літер і цифр. Вона буде ще досить юною, коли я повернуся, щоб навчити її цього. І всього, чого Барріч навчив мене про коней і собак. Того дня я усвідомив, що знову дивлюся в майбутнє, вибудовую плани на час, коли знайду Веріті і якимсь чудом безпечно поверну його до Баку. Я казав собі, що зараз моя донечка лишень немовля, смокче груди Моллі, дивиться довкола широко розплющеними очима, а все побачене для неї нове. Надто маленька, аби знати, що їй чогось бракує, що з нею немає батька. Я скоро повернуся до них, раніше, ніж вона навчиться казати «тато». Я ще побачу, як вона робить перші кроки.
Це рішення щось у мені змінило. Я ніколи досі не загадував так далеко. Це не замах, який має закінчитися чиєюсь смертю. Ні, я загадував про життя, уявляв, як навчу її різних речей, уявляв, як вона ростиме, мудра та гарненька, і любитиме свого батька, нічого не знаючи про інше життя, яке він колись вів. Не пам’ятатиме мене з гладеньким обличчям і рівним носом. Знатиме тільки таким, яким я був зараз. Це було дуже важливо для мене. Тож я йтиму до Веріті, бо він мій король, і я його люблю, і він мене потребує. Але як знайду його, то це означатиме не кінець моєї подорожі, а початок. Знайшовши Веріті, зможу обернутися й піти додому, до них. На якийсь час я забув про Регала.