Отак я собі міркував часами, а йдучи за вівцями, у їхній куряві та смороді, ледь усміхався під хусткою, що затуляла моє обличчя. Іншим разом, самотньо лежачи вночі, міркував лише про тепло жінки, дому, дитини — моїх власних. Думаю, я відчував кожну милю, що пролягала між нами. Тоді самотність мене поглинала. Я прагнув знати кожну подробицю їхнього життя. Кожна ніч, кожна спокійна мить спокушали мене сягнути до них Скіллом. Та тепер я зрозумів пересторогу Веріті. Якби поскіллив до них, Регалова група знайшла б не тільки мене, а й їх. Регал не завагається використати їх проти мене будь-яким чином, що його зуміє вигадати. Тож я прагнув знати про них, але не смів удовольнити цю спрагу.
Ми приїхали до селища, яке навіть можна було назвати містечком. Наче грибниця, звана відьомським кругом, розрослося довкола глибокого джерела. Був там заїзд, таверна і навіть кілька крамниць, усе це призначено для подорожніх. Де-не-де розсипано будинки. Дісталися туди ополудні, а Мадж заявила, що ми тут відпочинемо й рушимо лише завтра вранці. Ніхто особливо не протестував. Напоївши тварин, ми перегнали їх і фургони на передмістя. Лялькар вирішив скористатися з ситуації та оголосив у таверні й заїзді, що його трупа покаже всьому місту виставу. Це оголошення було зустрінуте радісними подяками. Старлінг устигла вже знайти куток у таверні, який присвоїла собі, щоб представити цьому ферровському місту деякі бакійські балади.
Я залишився з вівцями на передмісті, що цілком мене вдовольняло. Невдовзі зостався сам-один у нашому таборі. Не те щоб це мене бентежило. Власниця коней запропонувала мені додаткового мідяка, якщо нагляну за ними. Але вони майже не потребували нагляду. Їх стриножено, та все ж тварини були вдячні, що можуть хоч ненадовго зупинитися і пошукати, чи не знайдеться якась паша. Бика прив’язали до стовпа, він теж був зайнятий скубанням трави. Тиша й самотність подарували мені спокій. Я вчився виробляти в собі душевну порожнечу. Міг тепер долати довгу дорогу, ні про що особливо не думаючи. Так моє нескінченне чекання ставало менш болісним. Я сидів на візку Деймена, позаду, дивився на тварин і на ледь хвилясту рівнину за ними, де-не-де поплямлену купами чагарнику.
Це довго не тривало. Пізнього пополудня у табір в’їхав фургон лялькаря. Там був тільки майстер Делл і його наймолодша учениця. Інші зосталися в місті, щоб випити, порозмовляти і взагалі порозважатися. Але з криків майстра я швидко зрозумів, що наймолодша учениця осоромилася, забувши кілька рядків і зробивши неправильні рухи. За кару мала зостатися в таборі, у фургоні. До цього додалося кілька різких ударів ременем. Ляскання шкіри і крик дівчини чути було на весь табір. При другому ударі я скривився, при третьому схопився на ноги. Не зовсім розумів, що збираюся робити, тож із полегшенням побачив, як майстер віддаляється від фургона та повертається до міста.
Дівчина голосно плакала, розпрягаючи коней і прив’язуючи їх. Я й раніше бачив її час від часу. Була наймолодшою з цілої трупи, мала не більш як шістнадцять літ, і, здається, їй найчастіше діставалося від майстра ременем. Не те щоб у цьому було щось незвичайне. Майстри нерідко хапалися за ремінь, щоб учні краще пильнували роботи. Ні Барріч, ні Чейд ніколи не вдавалися до ременя, навчаючи мене, але від Барріча мені не раз діставалися штовхани та товченики, а то й копняки, коли я не звивався настільки швидко, як йому хотілося. Лялькар був не гіршим за багатьох майстрів, яких я бачив, навіть лагіднішим за деяких. Усі його підопічні були добре нагодовані й добре вдягнені. Гадаю, найбільше мене в ньому дратувало те, що він ніколи не вдовольнявся одним змахом ременя. Їх завжди було три, п’ять, а то й більше, коли він дратувався.
Вечірній спокій розвіявся. Прив’язавши коней, дівчина ще довго й гірко ридала. За якийсь час я не міг уже цього витримати. Підійшов до їхнього подорожнього фургона та постукав у дверцята. Плач змінився на шморгання носом.
— Хто там? — хрипко спитала вона.
— Том-вівчар. З тобою все добре?
Я сподівався: вона скаже, що так і щоб я собі йшов. Натомість за мить дверцята відчинилися, а вона стояла, дивлячись на мене. По її щоці стікала кров. Я з першого погляду зрозумів, що трапилося. Ремінь перемахнув дівчині через плече, а його кінчик розпанахав їй щоку. Я не сумнівався, що це дуже боляче, але підозрював, що кров налякала її сильніше. Побачив дзеркальце на столі позаду неї, біля нього — закривавлену шматину. Кілька хвилин ми мовчки дивилися одне на одного. Тоді вона захлипала: