— Він скалічив мені обличчя!
Я не знав, що сказати. Натомість увійшов до фургона та обійняв дівчину за плечі. Посадив її. Вона постійно тицяла в обличчя сухою шматиною. Чи геть не мала глузду?
— Сиди тихо, — коротко сказав я їй. — І спробуй заспокоїтися.
Взяв у неї шматину і змочив у холодній воді. Як я й підозрював, розрив був невеликим, але сильно кровив, як це часто буває з ранами на обличчі чи голові. Шматину я склав у квадратик і притис їй до обличчя.
— Тримай це так. Легенько притисни, але не три. Я зараз повернуся. — Підвів голову й побачив, що вона втупилася у шрам у мене на обличчі, а її очі наповнилися слізьми. — На такій гарній шкірі, як у тебе, навряд чи буде шрам. Як зостанеться знак, то невеликий.
Тут її очі так розширилися, що я здогадався: мої слова геть недоречні. Вийшов із фургона, лаючи себе за те, що взагалі втрутився.
Я втратив усе цілюще зілля і горщик з Баррічевою маззю, покинувши свої речі у Трейдфорді. Зате там, де паслися вівці, помітив квітку, що трохи скидалася на низькорослий золотушник, а ще наче соковитий різновид кривавого кореня, як дехто називає сангвінарію. Я зірвав цю другу рослину. Вона пахла неправильно, а сік її листя був надто липким і не схожим на желе. Я вимив руки та оглянув золотушник. Він пахнув правильно. Я стенув плечима. Спершу набрав тільки жменю листя, проте потім вирішив, що при нагоді можу трохи відновити втрачене. Здавалося, це та сама трава, але на сухому кам’янистому ґрунті росла рідше й була меншою. Я розклав свій збір на візку ззаду й переглянув його. Товще листя залишив сохнути. Менше, з вершечків рослин, розтер між двома очищеними каменями на пасту й відніс її до фургона лялькарів. Дівчина невпевнено глянула на ліки, але, повагавшись, кивнула головою, коли я сказав:
— Це зупинить кров. Що швидше затягнеться, то менший буде шрам.
Коли вона забрала шматинку з обличчя, я помітив, що кровотеча майже припинилася. А проте кінчиком пальця я наніс пасту на рану. Вона тихо сиділа, доки я це робив, і тут мене вразив спогад: я не торкався жіночого обличчя, відколи востаннє бачив Моллі. Дівчина мала блакитні очі, вони були широко розплющені й утуплені в мене. Я відвернувся від цього серйозного погляду.
— От. Тепер дай їй спокій. Не три, не торкайся пальцями, не мий. Хай сформується струп, а тоді намагайся не чіпати його.
— Дякую, — сказала вона тоненьким голоском.
— На здоров’я, — відповів я і повернувся, щоб іти.
— Мене звуть Тассін, — промовила мені вслід.
— Себто Калитка. Знаю. Чув, як він на тебе гаркав, — сказав я. Почав спускатися східцями.
— Він страшна людина. Я його ненавиджу! Втекла б, якби могла!
Здається, в таку мить не годилося просто собі піти. Я спустився вниз і зупинився поруч із фургоном.
— Я знаю, що тяжко заробляти ременя, якщо ти дуже стараєшся. Але… так уже ведеться. Якби ти втекла, не мала що їсти, де спати, а твоє вбрання порвалося, було б гірше. Намагайся робити це краще, то й не діставатимеш ременем.
Я мало вірив у те, що казав, тож насилу міг дібрати якісь слова. Та краще вже це, ніж порадити їй просто зараз забратися звідси й тікати. Вона і дня не вижила б у прерії просто неба.
— Я не хочу робити це краще. — У ній спалахнула якась іскорка, змусивши дівчину до бунту. — Взагалі не хочу бути лялькаркою. Майстер Делл знав це, купуючи мене за ученицю.
Я відступив у бік овець, але вона спустилася східцями й подалася слідом за мною.
— У нашому селі був чоловік, якого я любила. Він запропонував мені стати його дружиною, але не мав на той час грошей. Бач, він господарював на селі, а тоді була весна. Ніхто в селі не має грошей навесні. Сказав моїй матері, що заплатить за мене викуп на жнива. Та моя мати відповіла: «Якщо він бідує зараз, маючи один рот до прогодування, бідуватиме ще дужче, маючи їх два. Або й більше». А тоді продала мене лялькареві за половину тієї ціни, яку звичайно платять за учня, бо я цього не хотіла.
— Там, звідки я родом, це робиться інакше, — незграбно сказав я. Не зовсім розумів, що вона мені розповідає. — Батьки платять майстрові, аби він узяв їхню дитину в науку, сподіваючись, що в неї буде краще життя.