— Заспокойся, заспокойся. — Барріч швидко підійшов до мене, поклав руки мені на плечі та штовхнув мене на стілець. — Тремтиш як перед нападом. Заспокойся.
Я не міг говорити.
— Саме цього ми з Чейдом не зуміли розгадати, — сказав мені Барріч. — Хто зрадив наш план? Ми думали на всіх. Навіть на блазня. Певний час боялися, чи не вислали ми Кеттрікен під опікою зрадника.
— Як ви могли це подумати? Блазень любив короля Шрюда як ніхто інший.
— Ми не могли придумати нікого, хто знав би всі наші плани, — просто відповів він.
— Не через блазня ми зазнали невдачі. А через мене. — Думаю, що саме в цю мить я повністю став самим собою. Сказав найстрашніші слова, постав перед лицем найстрашнішої правди. Я зрадив їх усіх. — Блазень мене перестерігав. Казав, що я стану смертю королів, якщо не навчуся давати речам йти своїм трибом. Чейд мене перестерігав. Хотів, аби я пообіцяв, що більше не приводитиму колеса в рух. Але я цього не зробив. Так мої вчинки вбили мого короля. Якби я не допомагав йому скіллити, він не відкрився б настільки своїм убивцям. Я відкрив його, тягнучись до Веріті. Та натомість з’явилися ці дві п’явки. Королівський убивця. Ох, скільки ж у цьому значень, Шрюде. Я так шкодую, мій королю. Так шкодую. Якби не я, Регал не мав би причини тебе вбивати.
— Фітце. — Голос Барріча був твердим. — Регал не потребував жодної причини, аби вбити свого батька. Досить того, що забракло причин залишати його живим. Ти не мав над цим влади. — Раптом він насупив брови. — Чого вони вбили його тоді? Чого не чекали, доки піймають ще й королеву?
Я посміхнувся йому.
— Ти її врятував. Регал думав, що вже її піймав. Вони думали, що затримали нас, не давши забрати коней зі стайні. Регал навіть хвалився мені цим, коли я був у камері. Що їй довелося вирушити без коней. І без теплого зимового одягу.
Барріч похмуро усміхнувся.
— Королева з блазнем забрали те, що було спаковано для Шрюда. Поїхали на двох найкращих конях, які будь-коли вийшли зі стаєнь Оленячого замку. Закладуся, хлопче, що вони щасливо дісталися гір. Сажка та Рудді, мабуть, пасуться собі зараз на гірських пасовищах.
Це було невеликою розрадою. Тієї ночі я вийшов надвір і побіг із вовком, а Барріч мені не дорікав. Та ми не могли бігти ні досить довго, ні досить швидко, а кров, пролита нами тієї ночі, не була тією, яку я хотів би бачити. Гаряче свіже м’ясо теж не могло наповнити моєї внутрішньої порожнечі.
Так я згадав своє життя і те, ким був. З плином часу ми з Баррічем знову почали відверто розмовляти як друзі. Він перестав старшувати наді мною, хоч і не без глузливого нарікання на це. Ми згадували наші звички, — як колись разом сміялися чи сперечалися. Але, коли все між нами усталилося та внормувалося, ми обидва ще гостріше згадали все те, що втратили.
Баррічу бракувало щоденних занять. Колись він мав повну владу над усіма стайнями Оленячого замку та їхніми мешканцями: кіньми, собаками, яструбами. Я бачив, як він вигадує завдання, аби заповнити час, і знав, як тужить за тваринами, що так довго були під його доглядом. Мені ж бракувало гамору та двірського люду, але найбільше я прагнув Моллі. Вигадував розмови, які я вів би з нею, збирав таволгу й осоку, бо пахли, як вона, а ввечері лягав у ліжко, згадуючи дотик її руки до мого обличчя. Але ми не розмовляли про це. Натомість поєднали наші уламки, творячи свого роду цілість. Барріч ловив рибу, я полював, а ще ж слід було шкребти шкіри, прати і латати сорочки, носити воду. Це було життя. Якось він спробував порозмовляти зі мною про те, як прийшов побачити мене в підземеллі, як приніс мені отруту. Його руки дрібно корчилися і здригалися, коли він розповідав, як мусив піти, покидаючи мене самого в тій камері. Я не міг дозволити йому продовжувати. «Ходімо на риболовлю», — раптом запропонував я. Він глибоко вдихнув і кивнув. Ми пішли на риболовлю і того дня більше не розмовляли.